Григорий Адамов - Таємниця двох океанів

Процесія швидко зникла за дальшою перебіркою коридора, потім почулися її лункі кроки по гвинтових сходах, що вели наверх, у відділ складських приміщень.

Мовчки, немов прилипнувши до стіни, троє друзів стежили очима за цією незвичайною процесією. Нарешті, полегшено зітхнувши, вони глянули один на одного.

— Переводять гада із спільного коридора в ізолятор, — з гримасою огиди сказав Скворешня, рушивши далі. — Щоб повітря тут не псував… І добре роблять. Я цій гадині при другій зустрічі просто в'язи скрутив би!

— Ну, кинь, Андрію Васильовичу! — відповів Марат, ледве встигаючи за Скворешнею, який розмашисто крокував попереду. — Не розводь демагогії. Дисципліну забуваєш!

— Ах, дякую, навчив! Тільки на тебе й чекав, щоб згадати про дисципліну.

Пройти в їдальню можна було тільки через червоний куток. Ледве ввійшовши в нього через широко розчинені двері, Скворешня, а за ним Марат і Павлик відразу зупинилися, вражені картиною, що несподівано відкрилася.

Загорнуте в білосніжне простирало, на великому столі, покритому червоним сукном, у тихому спокої лежало тіло лейтенанта Кравцова. З грудей лейтенанта по обидва боки стола спадав до підлоги бойовий прапор Військово-Морського Флоту СРСР. Голова лейтенанта лежала на подушці; обличчя його під м'яким світлом, що лилося із стелі, бліде, з жовтизною, застигло в суворім спокої.

В головах у бойовому спорядженні, з гвинтівками при нозі, стояли на караулі Ромейко та Крамер.

Зоолог з сумним обличчям і червоними очима поправляв прапор на лейтенанту. Помітивши друзів, що ввійшли, він тихо підійшов до них і, зітхаючи, потис кожному руку.

— Вітаю вас, друзі мої, з перемогою, — пошепки промовив він. — Але як шкода загиблого!

— Ми поспішали до нього що було сили, — так же тихо відповів Скворешня. — Коли б він ще одну хвилиночку протримався!

— Не можу простити собі! — схвильовано продовжував зоолог. — Навіщо я випустив його, кволого, ще не зовсім дужого? Навіщо я це зробив?

— Його і здорового зім'яв би враз Горєлов, — заперечив Скворешня. — Сильний, бугай! Помилку допустив бідолашний лейтенант. Кинувся, мабуть, наосліп, хотів затримати… А йому треба було тільки стежити за ним і викликати підмогу з підводного човна. Ех, загинув, бідолаха, ні за цапову душу!

Із стиснутим серцем слухав цю сумну розмову Павлик. Сльози, підступаючи, обпікали повіки.

Помовчавши і ще раз тяжко зітхнувши, зоолог сказав:

— Капітан призначив похорони через дві години…

Похнюпивши голови, лише зрідка перекидаючись короткими або незначними фразами, друзі пішли в їдальню обідати.

Коли Скворешня, Марат і Павлик повернулися в червоний куток, караул уже змінився, і біля тіла лейтенанта, що лежало в нашвидку зробленій труні, стояли Крутицький та Матвєєв. Там же вони застали майже всіх наукових працівників і команду підводного човна.

Незабаром з'явився капітан, одягнутий у повну форму, з двома орденами на грудях. Капітана супроводжували комісар Сьомій, головний акустик Чижов, головний електрик Корнєєв та начальник наукової частини професор Лордкіпанідзе. Старший лейтенант Богров лишався на вахті у центральному посту управління.

Відкривши траурний мітинг, капітан виголосив коротку промову над труною загиблого. Він сказав, між іншим, що лейтенант допустив внаслідок безтурботності серйозну провину, випустивши зрадника Горєлова з підводного човна за кілька хвилин до підготовленого останнім вибуху. За це він повинен був би понести сувору кару, але своєю мужньою боротьбою із зрадником під час спроби його затримати він набагато спокутував свою тяжку провину перед Батьківщиною. Ще незміцнілий після перенесеного поранення, він загинув славною смертю героя. І Батьківщина і всі його бойові товариші прощають йому провини, допущені ним через молодість та відсутність витримки. Завдання, поставлене перед підводним човном партією та урядом, буде виконане. Запорукою цьому є безмежний ентузіазм і рішучість, з якими вся команда і всі наукові працівники, не покладаючи рук, не розгинаючи спин, працюють тепер над відбудовою корабля та його боєздатності. Наслідки цієї праці тільки що встиг відчути ворог. Він буде відчувати їх і надалі, коли тільки побажає…

Капітан наблизився до труни, пильно, з глибоким сумом подивився на відкрите, спокійне й примирене обличчя лейтенанта, нахилився і віддав йому останній батьківський і товариський поцілунок.

За годину невеликий горбок підносився над могилою, висіченою в дальньому кутку підводної печери, у твердому базальті її дна.