Ален Бомбар - Сам в океані

Капітан виявився дуже люб'язною людиною і запропонував мені чашку кави. Координати мої підтвердилися: «Єретик» справді перебував на 13°50' північної широти і 58°20' західної довготи.

З капітаном у нас відбулася така розмова.

— Як це ви умудрились, капітане, пройти мимо і не помітити човна?

— Ми його помітили і підпливли дуже близько, навіть зробили коло, але ніяких ознак життя не помітили. Ми подумали, що це кинутий спортивний човен, і рушили далі. Тільки ваші сигнали примусили нас повернутися.

— Ви говорите: ніяких ознак життя, капітане? А підняте вітрило, спущений у воду руль, радіоантена — хіба це не ознаки життя? Ви не помітили мене, поки я сам не примусив вас це зробити. А коли б я справді був потерпілим, напівживим і неспроможним покликати на допомогу, ви б мене любісінько покинули вмирати, чи як?

Очевидно, капітан просто не замислювався над такими питаннями. Неможлива річ, але йому навіть не спало на думку дати сигнал, щоб подивитися, чи відгукнеться хто на нього.

Нехай читач не думає, що цей випадок винятковий і незвичайний. Ще в Середземному морі ми помітили, що для пасажирських пароплавів найголовніше, в усякому разі важливіше за життя потерпілого, — розклад. Це не кораблі, а справжні морські трамваї. Вони зупиняються тільки тоді, коли якийсь пасажир помітить щось підозріле, а інакше спокійно пливуть своїм курсом.

Я знову сів у човен і, позначивши на карті своє місцеперебування, пересвідчився, що незабаром — «кінець одіссеї». Мені лишилося подолати миль 70 на південний захід, щоб пристати до північного узбережжя Барбадосу. Сильний вітер гнав човен, і, вирахувавши приблизну швидкість «Єретика», я сподівався побачити спалахи маяка на північному березі острова між дванадцятою і другою годиною ночі по Грінвічу. Біле світло цього маяка видно за 20 миль.

За день я дуже втомився. Хоч я добре розумів, що берег ще дуже далеко, все ж не міг одірвати очей від горизонту, наче сподівався на якесь чудо.

Заснув я солодко і спав спокійно до другої половини ночі, потім прокинувся і став на останню вахту… О пів на першу небо раптом осяяв яскравий спалах, а за ним через кілька секунд — другий. Я кинувся до хронометра. Не минуло й десяти секунд, як новий спалах освітив хмари. Вперше за шістдесят п'ять днів плавання я знову встановив зв'язок із землею: це були відблиски маяка в нічних хмарах.

У цю мить я перебував миль за 16 від північного узбережжя острова Барбадос. Лишалося щонайменше дванадцять годин, щоб обміркувати, як краще пристати до берега. Отже, я ще міг виспатись як слід, але так був схвильований наближенням землі, що довго сидів на поплавці і, як зачарований, дивився на спалахи світла, мимоволі рахуючи секунди. Ці спалахи справляли на мене враження якогось чуда. Може, це й справді було чудо? Минуло години дві, поки я переконався, що все це не фантазія і не сон.

Для тих, хто вперше підпливає до Барбадосу, одного з найбільших «островів Антільського архіпелагу, його східний берег зовсім неприступний. Північне узбережжя острова являє собою суцільне нагромадження скель, об які безперервно розбиваються хвилі. Вздовж південного берега на протязі милі тягнеться смуга рифів, відокремлена од острова вузькою протокою. Смуга рифів порізана багатьма проходами, але скористатися ними можуть лише ті, хто добре знає ці місця.

Отже, мені лишалося або дістатися до північного берега і спробувати пристати до невеликої семикілометрової смуги берега, або ж обійти острів і кинути якір на заході, викликавши геліографом лоцмана з порту Спейгтаун.

На сході запломеніла ранкова зоря; стало розвиднятися. З подивом я побачив, що перебуваю значно ближче від берега, ніж думав. До острова лишалося 4–5 миль. Мене охопило хвилювання, досить відмінне од того, з яким я наближався до Канарських островів. І справді, надія на те, що мені пощастить обминути північне узбережжя і уникнути смертельної загрози східного берега, була так само проблематична, як і надія на щасливу висадку незабутнього 3 вересня.

Вперше за всю подорож я спустив у воду кілі, щоб, ставши до вітру бортом, встигнути обійти північний скелястий ріг, біля якого в білій піні гуркотів прибій.

Друзі попереджали мене, щоб, наближаючись до землі, я був дуже обережний. Усі потерпілі тепер можуть скористатися моїм досвідом.

Друже мій, потерпілий від корабельної аварії! Коли ти нарешті побачиш землю, тобі може здатися, що всі твої нещастя вже позаду. Справді, було б безглуздо, щоб земля, до якої ти линув думками і серцем, погубила тебе. Але не поспішай! Нетерпіння може все зіпсувати. Зупини човен, уважно роздивись і аж тоді вибирай шлях. Пам'ятай, що «90 процентів усіх нещасних випадків трапляється саме в час висадки на землю». Обирай місце, де море найспокійніше і де берег піщаний, а не скелястий. Скелі — це смерть. Особливу увагу зверни на колір моря: біла піна, що супроводжує сильний прибій, повинна насторожити тебе, бо там можуть ховатися рифи. Довіряй тільки вільним просторам, де немає зрадливих вирів і підводних скель.