Пола Маклейн - Леді Африка

Довгі місяці від мами не було жодної звістки, навіть телеграми, аж поки надійшов пакунок із солодощами. Коробка виявилася важкою, і на ній значилося лише моє ім’я — «Берил Клаттербак», яке написала мама, і навіть від самого її почерку з петельками та закрутами в мене з очей ринули сльози. Я знала, що означає цей подарунок, і більше не могла себе дурити. Схопила коробку, втекла в затишний куточок, де, тремтячи від хвилювання, з’їла стільки ласощів, скільки змогла, а потім виблювала їх на смітнику.

Пізніше, коли мені несила було навіть зробити ковток чаю, який приготував тато, нарешті зважилася в нього запитати про те, чого найбільше боялася:

— Мама і Дікі більше не повернуться, так?

Він глянув на мене з болем:

— Я не знаю.

— Можливо, мама чекає, що ми поїдемо до неї?

Запала довга тиша, аж поки нарешті батько відповів, що, мабуть, так і є.

— Тепер це наш дім, — сказав він. — І я ще не готовий від нього так просто відмовитися. А ти?

Батько пропонував мені складний вибір. Він не питав: «Чи залишишся ти зі мною?». Це рішення ухвалили вже багато місяців тому. Батько хотів дізнатися, чи зможу я полюбити це життя, як він. Чи зможу віддати цій місцині своє серце, навіть якщо мама не повернеться і в мене вже, напевно, ніколи не буде мами.

Що я могла відповісти? Напівпорожні шафи, як і все навколо, нагадували мені про речі, які раніше там були і яких ніколи більше не буде: чотири порцелянові чашки з золотою облямівкою, гра з картками й улюблене мамине бурштинове намисто, яке так весело бряжчало. Її відсутність досі залишалася надто відчутною, і мені це дуже боліло. Я була розгублена й почувалася ніби спорожнілою. Не розуміла, як можна забути маму, і лише батько знав, як мене втішити. Він посадив мене на коліна, — хоч я була вже досить велика й трохи брудна, бо зазвичай мала саме такий вигляд, — і ми так посиділи якийсь час. Із лісу долинули тривожні вигуки даманів [2] Даман — африканський ссавець, схожий на кролика. . Один із наших хортів сторожко підняв лискуче вухо й знову солодко заснув біля вогню. Нарешті батько позіхнув. Він узяв мене під пахви, швидким поцілунком осушив мої сльози й поставив додолу.

мові суахілі є слово «міванзо», що в перекладі означає «витоки», або «початок». Проте інколи потрібно, щоб спершу все скінчилося, трапилося найгірше, зник останній промінь світла, й тоді по-справжньому все почнеться. Чимось подібним був для мене материн від’їзд, хоча на той час я це не зовсім розуміла. Ще дуже довго була просто приголомшена, змучена болем і тяжким смутком. Чи досі одружені мої батьки? Чи любить нас мама? Чи сумує за нами? Як вона могла покинути мене? Я була не готова запитати про це в батька. Він нічим не нагадував тих чуйних татусів, які, мабуть, трапляються на світі, тому я не знала, як звірити йому біль свого зраненого серденька.

Згодом сталося щось нове. На нашій землі в лісі Мау та поблизу нього в хатинках із глини й лози, обгороджених високим колючим частоколом бомас, жило кілька сімей із народу кіпсіґіс. Ці люди по-своєму визначили, чого мені бракувало. Один зі старійшин пробурмотів чарівні слова, взяв мене на руки й урочисто прив’язав мені до пояса мушлю каурі. Вона звисала зі шкіряного ремінця й мала нагадувати нерозкриту мушлю в мене між ніг, а також відганяти злих духів. Так завжди робили, коли в кіпсіґісів народжувалася дівчинка. Для них я була дочкою їхнього білого пана, але вони відчували щось неприродне й необхідність це виправити. Жодній африканський матері ніколи не спаде на думку покинути свою дитину, тим паче, що я не була хворою чи кволою. Ось так вони дали мені інший початок та ім’я Лаквет, що означає «дуже маленька дівчинка».

Я була худенька, з вивернутими всередину коліньми й непокірним білявим волоссям, але незабаром нове ім’я та вся ця дика місцевість зробили мене витривалішою. Оскільки я постійно бігала вгору-вниз нашим пагорбом у селище кіпів, шкіра на ногах погрубішала. Деякі ділянки нашої землі, якими раніше мене залякували, й ті, яких я сама боялася, тепер стали такими ж звичними, як і шкірки зебр, що вкривали моє ліжко. Коли сідало сонце, я ховалася під смугасті шкірки й спостерігала за тим, як у кімнату нечутно входив босоногий хлопчик-слуга, щоб засвітити гасовий ліхтар. Інколи раптові спалахи й шипіння лампи полохали ящірок, які відразу починали ховатися з потріскуванням, яке нагадувало шерех хмизу. Далі відбувалася зміна варти: денні комахи — шершні та мухи — засинали в земляних гніздах по виступах стін у моїй кімнаті. А потім починали сюркотіти цвіркуни у ритмі, який знали лише вони. Зазвичай я чекала годину чи більше, спостерігала, як тіні стрибають між меблів, зроблених із коробок від парафіну, поки їхні силуети не змінювалися невпізнанно. Я прислухалася, чекала, поки стихне батьків голос, а потім вислизала крізь відчинене вікно в суцільну темінь, щоб зустрітися з моїм другом Кібії в його хатині біля багаття.