Пола Маклейн - Леді Африка

айближчим часом Кокетка мала ожеребитися. Вона круглішала й дедалі більше нагадувала діжку. Нове життя штовхалось у неї всередині та вже намагалося вийти назовні. За час вагітності її хутро потьмяніло. Кобила здавалася втомленою і млявою, лише те й робила, що деколи жувала пучечки люцерни, які я їй приносила.

Для мене час до народження лошати тягнувся дуже довго. Думки про нього допомагали годинами сидіти в тісному взутті на заняттях із латини. Одного разу вночі, коли я міцно спала у своїй хатині, мене збудив Буллер. Конюхи залишили свої ліжка, батько також не спав. Я впізнала його приглушений голос та швидко вдяглася, думаючи лише про Кокетку. До належного терміну було ще двадцять днів, зазвичай порушення термінів означало, що лоша буде кволим і хворобливим. Однак передчасних пологів могло й не статися, адже батько завжди знав, що робити.

Крізь щілини у дверях стайні на подвір’я пробивалося світло від кількох олійних ламп. Високо над головою в небі кружляли зірки, серед них висів важкий і яскравий серп місяця. Далеко в лісі й зусібіч навколо гули нічні комахи, та біля стайні було тихо. Надто тихо. Навіть коли я наблизилася до загороди Кокетки, ще не здогадалася, чому стоїть така тиша, поки не побачила батька. Він підвівся та рушив назустріч.

— Тобі не варто на це дивитися, Берил. Іди назад у ліжко, — зупинив мене батько.

— Що сталося? — слова застрягали у мене в горлі.

— Лоша мертве, — тихо промовив він.

Серце в мене зупинилося, всі надії за мить розбились, адже Аполлон тепер ніколи не стоятиме на своїх хистких ніжках, мов новонароджене жирафеня. Ніколи не побачить лісу й високих скель, не гасатиме зі мною схилами, так і не пізнає життя на «Ґрін Гіллз». Батько ніколи не приховував від мене жорстоких ударів життя на фермі, тож я стримала сльози, вислизнула з його рук та протиснулася наперед.

Кокетка лежала в кутку напівтемної стайні. На землі позад неї сіно злиплося, двоє конюхів намагалися все це прибрати. Крихітне лошатко, вкрите слизом, теж лежало там. Точніше, те, що нагадувало лошатко. В нього не було очей і більшості м’язів на морді, щось вигризло йому шматки тіла. Живіт роздертий, нутрощі випали назовні, й це означало єдине: приходили гігантські мурахи сіафу — чорні комахи з величезними тулубами, які пожирали здобич із моторошною швидкістю.

— Вона ожеребилася так тихо, що ніхто не почув, — батько підійшов до мене й поклав руку на плече. — Можливо, лоша вже народилося мертвим, не знаю.

— Бідолашна Кокетка, — я повернулася до батька та припала головою до його грудей.

— Вона сильна, — відповів батько. — З нею все буде гаразд.

Але як же тепер? Кокетчине лошатко вмерло. Мурахи більше нічого не зачепили — лише знівечили його, кволе та безпорадне, й зникли в пітьмі. Чому? Я подумки ставила це запитання знову й знову, неначе хтось міг мені відповісти.

Наступного ранку я навіть думати не могла про заняття й утекла з дому. Пробігла вздовж пасовиськ вузькою стежиною, що круто петляла схилом донизу. Коли дісталася села кіпів, легені вже горіли від браку повітря, а босі ноги геть подряпало гілля терну й посікли леза слонової трави. У цій місцині мені нарешті стало трохи ліпше. Так бувало завжди, навіть коли я ще ледь діставала до засувки на хвіртці. Тернина, якою скріплювали огорожу, сягала плеча високого вола. Цей пліт захищав від небезпек із хащі все, що мало будь-яку ціну, — хатини в низовині, дітей, найкращих волів, кудлатих кіз, які постійно бекали, почорнілі горщики для приготування їжі над вогнем.

Того дня тото брали участь у грі-тренуванні з луком і стрілами. Стояли навколішки на покресленій рисками землі та намагалися влучити в мішень, зв’язану з листя. Кібії стояв у середині ланцюжка, й хоча його чорні очі зацікавлено на мене глянули, хлопець грав далі, а я сіла поряд. Більшість тото були гарними стрільцями по нерухомій мішені. Стріли вони робили з обструганих гілок із гострими вістрями, які відразу застрягали, варто лишень було влучити. Я спостерігала за хлопчиками і вже не вперше мріяла бути однією з кіпів. Звісно ж, не дівчиною з нескінченними кухонними обов’язками, важкою поклажею в кошиках, водою в глеках, приготуванням їжі та догляданням немовлят. Їхні жінки переносили на собі всі речі, розпушували землю, ткали й орали. А ще вони доглядали тварин, поки воїни полювали або готувалися до полювання. Жінки змащували чоловікам ноги топленим салом, вищипували їм волосся на грудях пінцетами, дістаючи їх із торбинок на шиї. А тото, які зараз стріляють, стоячи навколішки, одного дня цілитимуться не в гарбуза, а в чагарникову свиню, антилопу чи лева. Що може бути більш захопливим?