Даниєль Дефо - Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Після цих запевнень я вирішив спробувати врятувати їх, а для переговорів послати до них старого дикуна та іспанця. Та коли все було вже готове для їх відплиття, іспанець почав мову про те, що нам не слід було б дуже поспішати здійснювати наш план. Міркування, що він висунув, були такі розумні й звучали так щиро, що я не міг не погодитися з ним і, за його порадою, вирішив відкласти визволення його товаришів принаймні на півроку. Справа полягала ось у чому. Іспанець прожив у нас уже з місяць і за цей час встиг придивитись, як я працюю, і як, з божою допомогою, дістаю все потрібне. Він добре знав, скільки у нас є в запасі рису та ячменю. Хоч для мене цього запасу було більше ніж досить, але тепер, коли нас стало четверо, доводилось витрачати його з великою ощадністю. Ще недостатнішим буде цей запас, коли приїде решта його земляків, а їх було, за його словами, чотирнадцять. До того ж нам треба було наготувати досить запасів для подорожі до однієї з християнських колоній Америки, коли ми збудуємо корабель. Він сказав мені, що, на його думку, обачніше буде дозволити йому та іншим двом (П'ятниці та його батькові) скопати нову ділянку землі й посіяти все зерно, яке я міг виділити для посіву. Далі, нам треба буде дочекатись урожаїв, щоб вистачило хліба на всіх його земляків, що приїдуть сюди; а коли вони приїдуть раніше, то їм здасться тут гірше, ніж там, і нестаток штовхне їх на чвару.

— Згадайте синів Ізраїля, — сказав він. — Спочатку вони раділи, що скинули з себе єгипетське ярмо, а потім, коли їм у пустині не вистачило хліба, почали нарікати на бога, що визволив їх.

його пропозиція була така розсудлива, а поради такі добрі, що вони не могли не сподобатись мені, і я був цілком задоволений з його відданості. Його порада, кажу я, була така добра, що я без вагань прийняв її. Не відкладаючи справи надалі, ми вчотирьох взялись копати нову ниву. Робота посувалась досить добре, беручи на увагу, що у нас було лише дерев'яне знаряддя. Через місяць, коли настав час сіяти, у нас була величезна ділянка обробленої землі, на якій ми посіяли. двадцять два бушелі ячменю й шістнадцять мір рису, тобто все, що я міг виділити для сівби. Для їжі ми, звичайно, залишили собі скільки треба на шість місяців, починаючи з того часу, як стали копати, а не з дня посіву, бо в цих місцевостях від засіву до жнив минає менше шести місяців.

Тепер нас було стільки, що дикуни Могли бути нам страшними тільки в дуже великій кількості. Ми не боялись дикунів і вільно ходили по всьому острову. Всі ми були захоплені однією надією — незабаром визволитись звідси, і кожен із нас — принаймні можу сказати це про себе — думав тільки про те, як здійснити цю надію. Блукаючи по острову, я позначив кілька дерев для будування корабля й доручив П'ятниці та його батькові зрубати їх, а іспанця поставив доглядати та керувати роботою. Я показав їм дошки мого виробу, які я з такою неймовірною витратою сил витесав із великих дерев, і сказав, щоб вони зробили такі ж самі. Вони натесали їх щось із дюжину. Це були міцні дубові дошки на тридцять п'ять футів завдовжки, два фути завширшки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Легко уявити собі, яку страшну силу праці забрала у нас ця робота.

Одночасно я старався, скільки міг, збільшити свою отару Для цього П'ятниця ходив ловити диких козенят щодня, а ми з іспанцем чергувались. Ми вбивали самку, а козенят, що були з нею, ловили й пускали в отару. Таким чином, наша отара збільшилась приблизно на двадцять голів. Крім того, нам треба було поклопотатися ще про заготівлю винограду, бо він уже достигав. Ми його зібрали й насушили силу. Гадаю, що, якби ми були в Аліканте, де роблять родзинки, ми могли б наповнити ними шістдесят, а то й вісімдесят бочок. Як і хліб, родзинки були нашою головнею їжею, і ми дуже любили їх, бо це надзвичайно поживна страва.

Надійшла пора жнив. Урожай у нас був хороший. Він, правда, був не з найбільших на острові, але все-таки достатній, щоб здійснити наші наміри. З двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали двісті двадцять; такий же, приблизно, був і врожай рису. Ця кількість мала вистачити не тільки на-харчування до нового врожаю для всієї нашої колонії, рахуючи двадцять нових членів, — з таким запасом харчів ми могли сміливо рушити у плавання й добратись до якої-небудь з країн Америки. Зібравши і склавши наш запас хліба, ми почали плести величезні коші, щоб було в чому зберігати зерно. Виявилось, що іспанець — великий майстер у цій справі. Він часто дорікав мені за те, що я не наробив собі тинів для захисту, але я не вбачав у них ніякої потреби.