Даниєль Дефо - Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

З цього я зробив висновок, що для мене єдиний спосіб спробувати вирватись звідси — це захопити якогось дикуна; якщо можна, одного з тих нещасних, засуджених на з'їдення, яких вони привозили з собою як полонених. Але тут я натрапив на велику перешкоду: не можна було захопити потрібного мені дикуна, не напавши на ватагу людожерів і не перебивши їх усіх до одного. Такий вчинок не тільки був відчайдушний, не тільки не давав надії на успіх, але й сама справедливість його здавалась мені дуже сумнівною. Душа моя здригалась від самої думки про те, що мені доведеться пролити стільки людської крові, нехай і ради свого власного визволення. Не буду повторювати всіх аргументів, які я наводив проти такого вчинку, бо я перелічив їх уже раніше. Наводив я собі й протилежні докази — казав, що це мої смертельні вороги, що вони з'їдять мене при першій нагоді і що спроба визволитись від життя, гіршого за смерть, була б лише самообороною, самозахистом — так, немовби ці люди перші напали на мене. А втім, повторюю, сама думка про пролиття людської крові так жахала мене, що я довго не міг звикнути до неї. Після довгих суперечок з самим собою, після довгих вагань, бо всі ці аргументи глибоко бентежили мій розум, переважило, нарешті, жагуче бажання визволитись. Найближче моє завдання було вигадати, як здійснити мій план, але розв'язати його було дуже важко. Нарешті я вирішив підстерегти дикунів, коли вони висядуть на острів, поклавшись в усьому іншому на розвиток подій та заходи, підказані мені обставинами; хай буде, що буде.

Вирішивши так у своїх думках, я почав так часто ходити на розвідку, що це мені страшенно надокучило: бо я чекав більше ніж півтора року. Весь цей час я майже щодня ходив на південний та західний край острова дивитись, чи не під'їжджають човни з дикунами, але човни не з'являлись. Ця невдача дуже засмутила і хвилювала мене, але цього разу моє бажання досягнути своєї мети анітрохи не зменшилось. Навпаки, чим більше віддалялась мета, тим гострішим ставало бажання. Одно слово, наскільки раніше я був обережний, стараючись не впасти дикунам в очі, настільки тепер я нетерпляче шукав зустрічі з ними. У своїх мріях я бачив, що впораюсь не тільки з одним дикуном, а З двома чи трьома, і зроблю їх своїми рабами. Вони повинні будуть безсуперечно виконувати всі мої накази, і я поставлю їх у таке становище, що вони не зможуть заподіяти мені ніякої шкоди. Мене довго тішила ця думка, але нагоди здійснити її не випадало, і з усіх моїх мрій не вийшло нічого, бо дикуни дуже довго не показувались.

Минуло вже півтора року, відколи я склав свій план. Я почав уже вважати неможливим здійснити його і був страшенно здивований, коли одного ранку побачив на березі, на моєму боці острова, принаймні п'ять індійських пірог. Дикуни, що приїхали ними, висіли й зникли кудись з моїх очей. їх численність зруйнувала всі мої плани. Я знав, що звичайно в кожну пірогу сідає чотири-шість чоловік, коли не більше, і думав, що один я не впораюсь з двома чи трьома десятками. Збентежений та стурбований, я засів у своєму замку, але приготувався до задуманої раніше атаки і вирішив діяти, якщо буде нагода. Я довго чекав, прислухаючись, чи не долетить до мене гомін з боку дикунів, і, нарешті, палаючи нетерпінням якнайшвидше дізнатись, що там діється, поставив свої рушниці під драбиною і виліз на вершину горба, як і звичайно, в два заходи. Вилізши, я став так, щоб моя голова не висувалась над горбом, і почав дивитись у підзорну трубу. Дикунів було не менше тридцяти. Вони розклали на березі вогнище і щось готували на ньому. Я не міг розібрати, як і що саме готували вони, а бачив тільки, як вони танцювали навколо вогню, вигинаючись та вихиляючись за своїм дикунським звичаєм.

Спостерігаючи їх, я побачив, як кілька дикунів приволокли від човнів двох нещасних, очевидно, призначених на убій, що до того часу лежали зв'язані в човнах. Одного з них відразу ж звалили на землю, вдаривши по голові чимсь важким, мабуть, дрючком або дерев'яним мечем, як вони завжди це роблять. Двоє-троє дикунів кинулись до нього, розпороли йому живіт і заходились розтинати його, щоб потім засмажити. Тим часом другий полонений стояв тут же і чекав своєї черги. В цю мить нещасний, почувши себе на волі, спалахнув надією на порятунок. Він раптом кинувся вперед і з неймовірною швидкістю побіг по піщаному берегу прямо до мене, тобто в той бік, де було моє житло. Признаюсь, я страшенно перелякався, побачивши, як він біжить до мене, тим більше, що мені здалось, ніби вся ватага кинулась доганяти його. Отже, перша половина мого сну справдилась: дикун, за яким женуться, шукає притулку в моєму ліску. Проте я не міг сподіватись, що здійсниться й друга половина сну, тобто, що решта дикунів не буде переслідувати свою жертву і не знайде її там. Я залишився на своєму посту і дуже підбадьорився, коли побачив, що за втікачем женуться всього лише троє. Остаточно заспокоївся я, коли переконався, що він біжить далеко швидше, ніж його переслідувачі, що відстань між ними дедалі збільшується і що, коли йому пощастить пробігти так іще з півгодини, вони його не піймають.