Даниєль Дефо - Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Гадаю, читачеві не здасться дивним, коли я признаюсь, що свідомість небезпеки, яка завжди загрожувала мені, свідомість, під гнітом якої я жив останні роки, і страх та тривога, що ніколи не покидали мене, знищили в мені всяку винахідливість і припинили всі мої плани щодо поліпшення свого добробуту та своїх хатніх вигод. Я дбав більше про свою безпеку, ніж про своє харчування. Я не насмілювався тепер вбити цвях або нарубати дров, бо боявся, щоб дикуни не почули шуму. З цієї ж самої причини не насмілювався я й стріляти. Найбільше боявся я розкладати вогонь, бо дим, видний вдень здалека, завжди міг зрадити мене. Через це я переніс в інше місце всю роботу, що потребувала вогню, як от виробництво горщиків, люльок та іншого приладдя. Якось, на велику мою радість, я знайшов дуже простору, природну печеру в скелі, куди, напевне, не зважився б удертись жоден дикун, якби він навіть був коло самого входу до неї. Лише такій людині, як я, що мала потребу в безпечному притулку, могло спасти в голову залізти в цю нору.

Отвір цієї печери був під високою скелею; край її підніжжя я цілком випадково (бо не маю досить доказів, щоб приписати все це провидінню) рубав суччя, щоб випалити вугілля. Але перше ніж розказувати далі, я мушу пояснити, для чого мені стало потрібне деревне вугілля. Як уже сказано, боячись диму, я боявся розкладати вогонь близько від свого житла, але мені треба було пекти хліб, варити м'ясо і взагалі куховарити. Отже, я задумав замінити дрова вугіллям, що майже зовсім не дає диму. Я бачив в Англії, як на вугілля перепалюють товсті гілки під шаром дерну. Так само почав робити і я. Цю роботу я провадив у лісі і переносив додому готове вугілля, яке й палив, замість дров, не боячись, що дим викриє моє місце перебування. Та це між іншим. Одного дня, рубаючи в лісі суччя, я помітив за величезним кущем маленьку заглибину в скелі. Зацікавившись, куди веде цей хід, я насилу проліз у нього і опинився в печері, такій заввишки, як дві людини мого зросту. Мушу, проте, визнати, що виліз я звідти куди швидше, ніж уліз, і в цьому не було нічого дивного, бо в глибині печери було темно, і я, вдивляючись у темряву, побачив очі якоїсь істоти, диявола чи людини — не знаю, що горіли як дві зірки, відбиваючи тьмяне денне світло, яке приходило ззовні. Трохи згодом я опам'ятався і назвав себе тисячу разів дурнем. Я сказав собі, що той, хто двадцять років самотньо прожив серед океану, не повинен боятися хоч би й диявола. Я був певний, що в тій печері не було нікого, страшнішого за мене. Набравшися духу, я взяв головешку і знову поліз у печеру. Не встиг я зробити й трьох кроків, як позадкував, переляканий ще більше, ніж уперше. Я почув гучне зітхання, ніби від болю, потім якісь переривчасті звуки, подібні до бурмотіння, і знову важке зітхання. Я остовпів від жаху; мене всього облив холодний піт, і коли б на голові в мене був капелюх, не ручусь, що моє волосся не підняло б його вгору. Проте, зібравши всю свою відвагу і підбадьорюючи себе думкою, що бог є всюди і може захистити мене, я знову рушив у печеру і, піднісши головешку над головою, побачив на землі величезного страшного цапа. Він лежав, важко дихаючи, і, як видно, подихав від старості. Я торкнув його ногою, щоб примусити підвестись; він спробував, але вже не міг. І я подумав, що він може лежати тут і далі, бо коли він так перелякав мене, то напевне не менш налякає і кожного дикуна, що наважиться вдертись сюди.

Отямившись від страху, я почав роздивлятись: печера була невеличка, приблизно в дванадцять квадратних футів, безформна — ні кругла, ні квадратна, зроблена не людськими руками, а природою. В глибині її я помітив відтулину, що йшла далі в землю і була така вузька, що пролізти в неї можна було тільки рачки. Я не знав, куди веде цей хід, і не захотів лізти в нього без свічки, а вирішив прийти сюди знову другого дня із свічками і трутницею, зробленою з рушничного замка, та з жаром у мисці.

Отже, другого дня я взяв шість великих свічок свого власного виробу (на той час я вже навчився виробляти дуже гарні свічки з козячого лою) і вернувся до печери. Підійшовши до вузького проходу, я мусив стати рачки і так повзти майже десять ярдів. Це був, до речі, дуже сміливий вчинок, коли взяти до уваги, що я не знав, куди веде цей хід і що чекає мене спереду. Проминувши найвужчу частину проходу, я помітив, що він усе ширшає, і незабаром я замилувався чарівним видовищем, якого ніколи ще не бачив на острові. Це була простора й висока печера, до двадцяти футів заввишки, де полум'я моїх двох свічок виблискувало на стінах склепінні тисячами різнокольорових вогнів. Були це діаманти, чи інше коштовне каміння, чи золото (це здавалось мені найімовірнішим) — я не знав.