Євген Положій - Дядечко на ім’я Бог

— Вони не загинули.

— Хто?

— Віра з сином. Їх там не було: вони вийшли — і не встигли повернутись. Так кажуть свідки. Поки що серед загиблих і постраждалих їх не знайшли.

— Звідки тобі відомо? Ти смієшся з мене?!

— Дурню п’яний, помовч! Я прочитав в Інтернеті, на ваших сайтах! Во-ни не за-ги-ну-ли! — Сергій сказав це по складах, чітко і тверезо. — Не загинули! Я впевнений! Після вибуху не знайшли жодного їхнього шматочка, жодного клаптика! Але потім їх також не бачила жодна людина! Вони зникли, наче розчинилися в повітрі, наче Бог узяв і висмикнув їх звідти своєю рукою! Такі-от справи, зьома!

Остап знесилено опустив голову. Він ще не вірив у почуте.

— Як це можливо...

— Можливо. — Сергій важко зітхнув. Те, що він зустрів тут, у делійському аеропорту, чоловіка, який не тільки знав Віру, а й кохав її, його чомусь не здивувало. Мабуть, Сергій звик, що навколо цієї жінки весь час виникають дива. — Розшукай їх, якщо зможеш. І передай привіт із Москви, домовилися?

— Я... я вдячний тобі...

— Облиш, старий. То таке. Здається, оголошують наш рейс? Щастя — це коли літаки не запізнюються, а злетівши, не падають! Така-от моя версія щастя на сьогодні!

Правду кажуть, що за розмовами час летить швидше. Тим більше, коли повертаєшся.

Шокований почутим, Остап мовчки піднявся в літак. Сергій летів бізнес-класом, і Остап спокійно, без зайвих на найближчі кілька годин розмов, умостився на своє незручне місце біля запасного виходу. Коли літак нарешті злетів і вирівняв курс, Остап дістав блокнот і записав туди таке:

«Сьогодні — найщасливіший поки що день у моєму житті... »

Я повернувся в місто й одразу сів за кермо «швидкої»: як завжди, дефіцит водіїв, мало кому хочеться вимотувати нерви за такі гроші. Я занурився в роботу: нічні зміни, термінові виклики... Я трохи підзабув, торгуючи книжками в Москві, як це — працювати на «швидкій», і перший тиждень, перед самим вибухом, видався дуже напруженим — я ніяк не міг прилаштуватися. Багато хто з друзів і досі дивується, чому я працюю на «швидкій». Знаєте, чим мені подобається ця робота? У ній є сенс. Інколи від мене залежить навіть більше, ніж від медичного персоналу. І коли я змагаюся зі смертю у швидкості, летячи з термінового виклику в лікарню, а за спиною в будь-яку мить може померти людина, я думаю про те, що коли-небудь ці перегони набриднуть смерті і вона підставить мені який-небудь КамАЗ на перехресті...

Весь той тиждень намагався зв’язатися з Максом, — правда, я вас не обманюю: для чого? — але його мобільний і домашній телефони не відповідали. Як би вам це пояснити? Ми не були великими друзями, але між нами завжди існувала та спорідненість душ, яка, мабуть, не переривається ні часом, ні простором. Ми могли мовчати годинами, сидячи один навпроти одного, пересуваючи фігури на шахівниці. Нам не обов’язково було розмовляти — ні перебуваючи поруч, ні за тисячу кілометрів. Кожен наперед знав, що скаже інший. Це діалог, який ніколи не переривався. Не переривається він і тепер. Я й досі подумки розмовляю з Максом, як от із вами оце, наочно.

Я не міг, як того не хотів, піти на стадіон того вечора, бо чергував. Коли надійшло повідомлення про вибух, ми стояли біля пішохідного переходу в самому центрі міста. Я люблю потайки спостерігати, як люди чекають, коли ввімкнеться зелене світло, а потім, дочекавшись, переходять дорогу. Придивіться, це цікаво, пішохідний перехід — одне з найкращих місць для вивчення людської природи. Я залишаю описи цього процесу для ваших майбутніх спостережень — ви не пошкодуєте, однак не можу втриматись від єдиного зауваження: жінки, яке б там світло не горіло, завжди сповільнюють ходу перед дорогими автомобілями — навіть пенсіонерки. Можливо, вони роблять так підсвідомо, я не знаю.

Отже, ми стояли на пішохідному переході, коли пролунало повідомлення диспетчера про вибух на стадіоні. Усі машини «швидкої» терміново виїхали туди. На стадіоні творилося казна що. Велика тиснява, люди, очманілі від страху, бігли до виходів, занадто вузьких для такої їх кількості... Насправді в натовпі загинуло чи не вдвічі більше, ніж від самої бомби, але в офіційній статистиці це, звісно, не відображено. Пробитися наверх, до VIP-ложі, лікарям виявилося вкрай складно. Зрештою, за допомогою гумових палиць «омон» створив коридор до входу в службові приміщення. Я сидів у «швидкій», чекаючи, поки лікарі, санітари і еменесники повернуться з пекла нагорі, розглядав спотворені страхом і відчаєм обличчя людей. Я був безсилий будь-що змінити або чимось допомогти — лише тим, що, ввімкнувши сирену, я вчавлю педаль газу до самої підлоги і якнайшвидше домчу до лікарні. Останніми я віз п’ятьох постраждалих. Я звернув увагу на двох: маму і малого хлопця, який погано рухався.