Георгій Кублицький - Материками й океанами

За святковим столом моряки в парадних мундирах зсунули склянки з гарячим пуншем. Начальник льодової експедиції виголосив коротку промову. Він нагадав, що Росія послала моряків у найнепривітніші води світу, що мета важка, а шлях небезпечний.

— Побажаємо ж один одному щасливо закінчити покладене на нас плавання і знову побачити люб'язну вітчизну нашу. З Новим, тисяча вісімсот двадцятим, роком!

І кожен перелинув думкою в другу півкулю, туди, де рідні і друзі підіймають келихи за тих, що пішли в море. Чи пощастить маленькій ескадрі зі славою повернутися до рідних берегів з цього царства криги і бур, чи підстереже її загибель у темній пучині…

А кораблі пливли серед примарних крижаних гір, над щоглами нечутно ширяли буревісники. Південний океан плавно котив важкі хвилі.

У перші дні нового року «Восток» і «Мирный» досягли того місця, де капітан Джемс Кук на карті свого другого плавання позначив найпівденнішу землю Південної півкулі — Землю Сандвіча і описав її, як високу гірську країну.

Російські моряки пересвідчились, що Кук мимоволі помилився: перед ними були три невеликі острови. Мабуть, у тумані англійський мореплавець сприйняв за високий берег крижані гори, які тісно набились у протоки між острівцями.

Найбільший з острівців моряки назвали іменем Кука. Начальник експедиції записав у корабельному журналі: «Капітан Кук перший побачив ці береги, і тому імена, що він їм дав, повинні залишатися незабутніми, щоб пам'ять про такого сміливого мореплавця могла досягнути пізніших нащадків. Тому я називаю ці острови Південними Сандвічевиви островами».

Кораблі рушили далі на південь.

Остання земля залишилась за кормою. Безкрайній, суворий океан. Але силі-силенній крижаних гір і крижаних полів тісно в ньому. Великі, малі, вони зштовхуються одне з одним, розтрощуються, перевертаючись, здіймаючи хвилю.

Серед всього цього хаосу — два кораблі. Нема в них ні труб, які вивергають дим, ні могутньої машини, яка гуде в трюмі, ні стальних бортів, ні антен на щоглах. Це дерев'яні суденця, які не досягають завдовжки й сорока метрів.

Борти низько пливуть над водою, в них вкраплені шибки кают. На палубі нема ні рубки, ні капітанського містка. Тільки в кормовій частині виділяється високий поміст: це шканці, найпочесніше місце корабля.

Кутаючись у шинелю, стоїть там вахтовий офіцер, який веде корабель. Рвучкий вітер із снігом сліпить йому очі. То праворуч, то ліворуч загрозливо маячать айсберги.

У кубрику і каютах холодно, вогко. Погано гріють чавунні грубки, дрова на кораблях бережуть. Щоб не виходило тепло, люки закрито просмоленою парусиною, в яку вшито шматки скла. Вони пропускають у трюм зовсім мало світла.

Біля трьох високих щогл, під опушеними інеєм парусами — матроси. Вони хукають на руки, скривавлені від роботи з обмерзлою снастю.

Жодної хвилини матроси не знають спочинку. Ледь перемінився вітер — і от уже зайшовся унтер-офіцерський свисток, лунає команда:

— Підтягни крюйс — марса бик — гордені!

Це означає, що треба серед кількох десятків прямих і косих парусів корабля швидко і безпомилково знайти один, щоб підтягнути його нижню частину. А через кілька хвилин лунає вже нова команда…

Весь січень експедиція боролась із кригою, їй пощастило пробитися нарешті в дуже високі південні широти. Курс кораблів перетнув 69-ту паралель. І тоді попереду з'явилась суцільна біла смуга.

Вона росла, наближалась. На «Востоке» і «Мирном» зменшили паруси.

Крижана стіна, до якої 16 січня 1820 року підійшли кораблі, не була схожа на льоди відкритого океану, які зустрічалися досі. Вона не мала тріщин, проходів. Подекуди плоска, подекуди горбиста, вона нагадувала обледенілий низовинний берег.

Одступивши від стіни і пропливши кілька десятків миль на схід, кораблі знову попрямували на південь.

Вони досягли найпівденнішої точки свого плавання — 69°25'. І що ж? Перед ними знову виступила з вод океану неоглядна льодова перепона.

Командир «Востока» Фадей Фадейович Беллінсгаузен схвильовано крокував по шканцях. Що міг означати цей незвичайний крижаний бар'єр?

Він повинен мати тверду опору, інакше вітри давно б уже зруйнували його. Але якщо це невідома земля, то невже вся вона вкрита кригою? Скільки не вдивляються матроси з щогл, ніде не бачать вони чорної плямки якого-небудь скелястого осипу або виступу. Скрізь лід, лід і лід.

Ні, треба вести далі пошуки. Наука вимагає точних, незаперечних фактів. Вважав же Кук лід між островами за високу гірську країну. І, ретельно описавши вигляд дивної крижаної перешкоди, Беллінсгаузен наказав одійти від неї, щоб згодом знову повторити «замах на південь».