Вадим Гребенников - Радянський спецзв'язок

Таким чином, з розвитком мережі урядового міжміського зв'язку все більш актуальною ставала проблема створення власної спеціальної апаратури (згідно з термінологією того часу – оперативної техніки) для забезпечення автоматичного засекречування мовного сигналу.

Історія створення такої апаратури розпочалася ще на початку ХХ століття. Так, у 1900 році Паульсеном була запропонована «розбивка» мовного сигналу на сегменти та передача їх у зворотньому напрямку (тимчасова інверсія). У 1918 році датський інженер Тігерстедт запропонував «розбивати» мову на тимчасові сегменти і переставляти їх у часі (тимчасові перестановки). У 1920 році російський вчений Михайло Бонч-Бруєвич удосконалив тимчасову перестановку, увівши кадрову структуру перетворень (кожні « N » сегментів переставлялися по-своєму). У 1922 році англієць Хоу-Гольд запропонував застосовувати синхронну зміну несучої частоти передавача та настроювання приймача (для засекречування радіотелефонного зв'язку).

Початком утворення радянської апаратури засекречування став 1930-й рік, коли у НКПіТ почав роботу Володимир Олександрович Котельников. У 1931 році у цьому наркоматі під його керівництвом була створена науково-дослідна група у кількості 5—10 осіб, що розпочала розробку телефонної апаратури засекречування для магістральної короткохвильової (далі – КХ) лінії радіозв'язку Москва-Хабаровськ.

Оскільки повідомлення, передані лінією радіозв'язку, легко могли бути перехоплені іноземною розвідкою, Котельников у 1939 році запропонував створити шифратор для засекречування мовних сигналів. Ця пропозиція мала важливе державне значення, тому для його реалізації в Центральному науково-дослідному інституті зв'язку (далі – ЦНДІЗ) НКПіТ була організована спеціальна лабораторія.

Для підвищення стійкості засекречування мови Котельников запропонував нову систему, засновану на квазівипадкових (відомих тільки одержувачу повідомлення) перестановках тимчасових відрізків мовного сигналу, переданого телефонним каналом. Прийнятий сигнал піддавався зворотній операції, у результаті чого відновлювався вихідний порядок проходження тимчасових відрізків мовного сигналу, і він ставав розбірливим.

В результаті у 1939 році лабораторією Котельникова була створена унікальна багатоканальна телефонно-телеграфна апаратура радіозв'язку, що вперше використовувала одну бічну смугу частот, та відповідна апаратура телефонного засекречування. Ця апаратура була встановлена на Жовтневому передавальному центрі в Москві та введена в дослідну експлуатацію на лінії радіозв'язку Москва-Хабаровськ. Ця магістраль з'явилася найбільшим досягненням вітчизняної і світової радіотехніки того часу.

Оскільки потреба в апаратурі засекречування телефонних розмов була дуже велика (про стан робіт неодноразово доповідалося наркомом внутрішніх справ керівництву держави), органи держбезпеки вважали можливим одночасно звернутися до закордонних фірм-виробників подібної апаратури. На той час вітчизняним фахівцям уже були відомі наявні іноземні аналоги апаратури секретної телефонії, що проектувалася у СРСР.

Так, американська установка з однократним перевертанням частот використовувалася в Московському радіотелефонному центрі, а шифратор фірми «Сіменс» був у 1936 році випробуваний на магістралі Москва-Ленінград. Однак була необхідна повна та достовірна інформація щодо закордонних шифраторів: розглядалася можливість розміщення замовлень на розробку нової апаратури або придбання готової продукції.

20 березня 1937 року «Технопромімпорт» одержав від НКВС «Замовлення на закупівлю за рубежем апаратури секретної телефонії». Через «Технопромімпорт» і Наркомат зовнішньої торгівлі на початку 1937 року було запитано більш десятка європейських фірм, що робили апаратуру надтонального телефонування, у тому числі «Сіменс» і «Лоренц» (Німеччина), «Бел Телефон» і «Аутоматик Електрик» (Бельгія), «Стандарт Телефон енд Кеблз» (Великобританія), «Хаслер» (Швейцарія), а також «Еріксон» (Швеція). До запитів, як правило, додавалися технічні вимоги до апаратури: забезпечити захист від розшифрування за допомогою радіоприймача з додатковими простими пристроями.

Проте більшість фірм відповіли на запит прямою відмовою. Деякі зажадали за розробку шифраторів дуже високу ціну (у межах 40—45 тисяч доларів – у той час це була досить велика сума). Серед деяких прийнятних пропозицій заслуговувала уваги тільки відповідь англійської фірми «Стандарт Телефон енд Кеблз», чиї шифратори могли бути використані як додаткове устаткування на каналі радіозв'язку Москва-Хабаровськ.