Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

Павка слухав, сяючи очима. Потім спитав:

— А тьотя Віра ж як?

— Яка тьотя Віра?

— Ну, дядька Васі дружина?

— А що, хіба тьотя Віра маленька?

— Ні, — сказав Павка, подумавши, — не маленька… Але як же вона без мене?

Олексій хотів було сказати, що тьоті Вірі тепер з Павкою нелегко доведеться, та стримався, щоб не образити хлопчину.

— Тьотю Віру не можна кидати, — солідно мовив Павка, — з нами житиме. Знову ж таки по господарству допоможе, вона дуже хазяйновита.

— Так не поїде ж вона, не захоче з Одеси виїхати…

— Куди не поїде?

— У Херсон, кажу ж тобі!

Павка злякано спитав:

— Виїжджаєте?

У його очах відбився переляк: Павку стомили втрати. Олексій зрозумів це і сказав:

— Невідомо ще. Але, можливо, доведеться. А тьотя Віра до нас у гості навідуватиметься. Це ж недалеко, Херсон. — Він обняв Павку. — Ну як, домовлено?

Павло довго йшов, утупившись очима в землю, похмуро відповів:

— Не можна її кидати, стара вона… Без мене тепер зовсім буде одна. Ви б не їхали, дядьку Олекса, жили б у нас, місця вистачить! — і з надією глянув на Олексія.

Олексій подумав про те, що небіжчик Василь Сергійович дуже помилявся в хлопчині. Вольницею його не зманиш. І наполягати було нечесно. У маленькому, дванадцятилітньому Павці жила велика справедливість.

— Гаразд, — сказав Олексій, — побачимо. Я от з'їжджу тут в одно місце… Може, ще й залишусь.

В Одесі, за виразом Кулешова, йшло «велике прибирання», місто звільняли від «п'ятірок» і їх керівників. У Тирасполь для посилення повітової надзвичайної комісії на час майбутніх операцій направляли групу з семи чекістів. Олексій попросив Немцова відпустити його з цією групою. Виїхали вони разом з частинами п'ятдесят першої дивізії, якій було доручено ліквідувати Нечипоренка.

За планом командування, війська мали прибути в район Тирасполя за добу до переправи білобандитів. Не доїжджаючи до міста, щоб не виявити своєї присутності раніше, ніж треба, розташуватися в степу, а вночі зайняти позиції понад Дністром, поблизу бродів, придатних для переправи.

Однак, ледве проїхали третину дороги, на станції Яреміївка ешелон наздогнала тривожна телеграма: банда форсувала Дністер біля села Бичків…

Точно невідомо, чому білогвардійці, що засіли в Румунії, поспішили з виступом. Найвірогідніше, якусь роль відіграла та обставина, що з Одеси не повернулися контрабандисти з повідомленням про благополучну доставку Рахуби і зброї.

Побоюючись того, що Рахуба попав у руки чекістів і може виказати їхні плани, верховоди так званого «бендерського бюро інформації» запропонували Нечипоренку виступити на дві доби раніше терміну, погодженого з Шаворським. Обережний Нечипоренко, очевидно, затявся, не бажаючи брати на себе перший удар. Тоді його взагалі усунули від командування. Експедицію очолив сам керівник «бендерського бюро» полковник Батурін і офіцери-денікінці Гукалов, Ємельянов і Пшонник. Нечипоренка призначили «консультантом в українських справах»…

Похмурого ранку, ледве розвиднілося, банду погнали до Дністра. Саме погнали, пильно стежачи за тим, щоб вона не розбіглася ще на румунській території.

Складалася банда з різних дезертирів і карних злочинців родом з Галичини, Буковини, Трансільванії, Бессарабії. Строкатий за національним складом (траплялися тут росіяни, українці, німці-колоністи, цигани, поляки) набрід понад місяць тримали в Бендерах: годували, поїли, а потім, озброївши до зубів, кинули на Україну ліквідовувати Радянську владу! Бандити охоче годувалися на французьку золоту валюту, але бойовим духом так і не пройнялися. Щоб довести їх до кордону, треба було добре пильнувати. Офіцери гасали верхи, розмахували пістолетами, на всі заставки лаяли непристойними словами тих, що відстали, і, кінець кінцем, усе ж доставили банду на кордон у повному складі.

На човнах і вбрід вона переправилася через Дністер напроти халупи поронника Мартина Солухо і тут же здобула першу і єдину перемогу.

На кордоні було тихо. Щоб не сполохати бандитів, знаючи, що в придністровських селах вони мають багато спостерігачів, прикордонники до певного часу навмисно не посилювали охорону. За їх розрахунком, попереду було ще дві доби.

Поблизу Бичків була невеличка прикордонна застава, що налічувала всього одинадцять бійців, якими командував молодий начальник застави Микита Лук'янов. Коли бандити почали переправу, він послав одного бійця по підмогу і з десятьма бійцями прийняв бій.