Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

Ледве бандит злізав по муру в кущі, як там починалася коротка одчайдушна боротьба, і знову наставала безмовна тиша, тільки хвилі розмірено шуміли на Ланжероні.

Заминка вийшла тільки тоді, коли із флігеля несподівано вийшов Різничук. Олексій саме йшов по останнього вартового, що пильнував біля воріт. Різничук, який взагалі весь день поводився неспокійно (мабуть, передчував щось), ув'язався за ним. Олексієві довелося пристукнути його в кущах — нічого іншого йому не лишалося.

Через кілька хвилин графську присадибну ділянку оточили чонівці. Чекісти заполонили поляну перед флігелем, стали біля вікон. У саду з'явилися Олов'яников, Демидов і сам голова губчека Немцов.

Олов'яников звелів Олексієві викликати Шаворського.

— Можливо, компанію доведеться глушити, а цей мені потрібен живий і неушкоджений, — пояснив він.

У кімнаті з зачиненими і щільно завішаними вікнами було нічим дихати. Упрілі від жари отамани слухали «закордонного делегата». У гладкого Гуляй-Біди сонно злипалися повіки. Солтис колупав пальцем у бороді, а чорновусий самовдоволений Панас Киршуло розхитувався на стільці і скептично кривив рота.

Стоячи спиною до дверей, Максимов говорив, помахуючи кулаком:

— …. Назріла пекуча потреба до кінця знищити усі ворожі нам сили і створити умови для побудови міцної держави, з якою змушені будуть рахуватися західні країни. Така наша найближча мета. В майбутньому ми ставимо перед собою ще більш високі завдання…

Олексій навіть подумав: «Здорово викладає, по суті!» На обережний рип дверей усі підвели голови. Шаворський, який сидів рядом з Максимовим, стурбовано спитав:

— Що там?

Олексій знаком показав: усе, мовляв, гаразд, — і поманив його пальцем.

— Говоріть далі, — кинув Шаворський Максимову, — я на хвилинку. Ну, в чому справа? — спитав він, вийшовши в сіни.

— Із Нерубайського чоловік! Щось спішне…

— Де?

— Тут, у садку.

Шаворський швидко пішов до дверей.

Ледве він ступив на поріг, як чиїсь руки, обхопивши ззаду, затиснули йому рота, підняли, понесли. І незабаром, зв'язаний за руки й ноги, з кляпом у роті, він звивався в кущах, штовхаючи черевиками Різничука, що не прийшов ще до пам'яті.

До одного вікна чекісти підтягли кулемет.

— Приступаємо, — скомандував Немцов.

Тримаючи за пазухою «лимонку», Олексій знову зайшов у кімнату і сказав Кулешову (як неважко здогадатися, це був саме він):

— Готово!

Кулешов-Максимов ледве помітно кивнув головою і повернувся до отаманів.

— От, власне кажучи, і все, — промовив він. — Загальна картина зрозуміла, решту зрозумієте потім. Часу у вас для цього буде досить… А тепер, панове отамани, пропоную без шуму підняти руки: ви арештовані, будинок оточений.

Якби навіть розірвалась посеред стола бомба, то й це, певне, менше б приголомшило отаманів, ніж слова «спеціального представника», сказані неголосно, спокійним тоном.

Пальці заплуталися у Солтиса в бороді. Киршуло, втративши рівновагу, мало не впав на підлогу. У неповороткого Палія мимовільно розкрився рот. І тільки Гуляй-Біда, прокинувшись, безтямно кліпав очима, ще нічого не розуміючи.

Перший скочив з місця Гулій, величезний на зріст вусатий чолов'яга в сіряку. Мов бик, перекидаючи стільці, стрибнув до стіни, рукою він сліпо шарив на поясі, за звичкою намацуючи там револьвер, потім рука ковзнула вниз, у кишеню.

— Руку! — крикнув Олексій, піднімаючи гранату і підбором розчиняючи двері в сіни.

Напроти Гулія дзенькнула шибка, впала зірвана кимось важка портьєра, і у вікно просунулось гостроносе рильце «максима». Посипалися шибки і в двох інших вікнах флігелька. Всюди були чекісти.

В кімнату з браунінгом у руці зайшов Немцов.

— Іменем революції, — сказав він, — ви арештовані. Я голова Одеської губернської надзвичайної комісії Нємцові

Не було зроблено жодного пострілу.

Зате поблизу Нерубайського стрілянини було досить.

Те, що там відбулося, навіть боєм не назвеш.

Рівно о сьомій вечора Дяглов вивів із катакомб озброєних бандитів. Йшли вони весело. Вилазка здавалася їм майже безпечною прогулянкою, невеликою розвагою, що скрасить їхнє безпросвітне, вкрай остогидле життя в катакомбах.

Біля самої царини села із придорожніх кущів вийшов чоловік у червоноармійській формі. Він став посеред дороги і підняв руку.

Був він невисокого зросту. На світлій гімнастьорці палала червона розетка бойового ордена. Розставлені ноги міцно впиралися в землю.