Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

— Далеко це… — вперся було Золотаренко.

Рахуба нетерпляче скривився:

— Розмови ці ні до чого! Хвилини не можна гаяти. Стривай! Як звати його, твого небожа?

— За новими документами — Олексій Миколайович Михайленко…

Лампа стояла на стільці. Його висока спинка відгороджувала Рахубу од світла, і, ввійшовши в комірку, Олексій побачив лише велику, закутану в стару ковдру ногу, витягнуту на тапчані. Із ковдри стирчала біла п'ята з твердими розплющеними краями.

— Оце він і є, плем'яш мій, — сказав Золотаренко, входячи слідом за Олексієм і зачиняючи за собою двері.

Насупивши брови, «плем'яш» намагався розглядіти Рахубу. Високий, з прямими кістлявими плечима, він стояв, тримаючи руки по швах, ледь розвівши лікті, і цю військову виправку, яку не міг приховати навіть чужий мішкуватий піджак, насамперед відзначив Рахуба. Видно, служба в Денікіна не пройшла марно для Золотаренкового небожа.

— Як звати? — спитав Рахуба.

— Михайленко Олексій, — чітко, як годиться доповідати начальству, озвався парубок.

— Я запитую справжнє ім'я.

— Що за справжнє?.. — «Плем'яш» насупився і глянув на Золотаренка.

— Кажи, кажи, — підбадьорив той, — усе кажи, не сумнівайся. В піжмурки грати нічого!

— Ну, Василенко… Олексій Миколайович Василенко.

— Сідай, Олексію Миколайовичу.

Рахуба крекчучи пересунув хвору ногу до стіни, звільняючи місце.

Олексій сів, склав на колінах великі руки.

— Розкажи, що ти за людина? — запропонував Рахуба.

— Людина я звичайна, — сказав Олексій простувато. — Демобілізований червоноармієць. Через хворобу відпущений зовсім.

— Що за хвороба?

— Жовтуха. Захворювання печінки.

— І документ є?

— Є.

Рахуба помовчав, примружився і запитав руба:

— А якщо хазяїн знайдеться?

— Який хазяїн?

— Не придурюйся! Хазяїн документів.

Якусь мить Олексій насторожено дивився на Рахубу, потім одвів очі й глухо промовив:

— Не знайдеться!..

— Ясно! — Рахуба присунувся до нього. — А як доведеш, що ти є Василенко?

— Кому доводити?

— Хоч би мені.

Олексій посовався на тапчані і знову несміливо оглянувся на Золотаренка.

— Довести неважко, — поволі промовив він. — Тільки дуже вже багато ви з мене питаєте, громадянине… не знаю навіть, як вас величати. Коли вже відверто, то відверто. Адже мені теж жити хочеться!

«І справді, бувалий!»… — подумав Рахуба.

Парубок здавався йому підхожим. Непокоїла тільки одна обставина: небіж Золотаренка був птахом перелітним, а Рахуба вважав би за краще зараз мати справу з людиною статечною, осідлою. Таких легше тримати в руках.

Проте доводилося рискувати. До того ж рекомендація Золотаренка, який за ці дні показав себе цілком надійною людиною, теж чогось була варта.

— Ну гаразд, — сказав Рахуба, — коли так… Ти про «Союз визволення Росії» чув?

— Доводилося…

— Так я його уповноважений емісар полковник Рахуба.

Спостерігаючи за «небожем» Золотаренка, Рахуба задоволено відзначив, що при слові «полковник» у того, наче самі по собі, по-стройовому розправилися плечі. «Військова кісточка, денікінець!..»

Бажаючи підсилити враження і одночасно показати, що Олексієві він довіряє, Рахуба трохи відсунув стілець. Тінь відскочила в куток. Світло впало на заросле обличчя емісара з міцною щелепою і широким, наповзаючим на очі лобом.

— Тепер давай по щирості! — сказав він. — Мені потрібна людина для серйозного доручення. Сам я, як бачиш, із строю вибув, устряв тут в одну халепу…

Олексій схилив голову: мовляв, знаю.

— Він, — Рахуба показав на Золотаренка, — радить використати тебе. Ось я і хочу знати, працюватимеш ти для великої справи визволення Росії чи, як дехто, уже продався більшовикам?

— Щодо цього можете не сумніватися! Нехай пан полковник…

— Зви на прізвище, без чинів.

— Вибачте… Нехай дядько Валер'ян скаже, можна мені довіряти чи ні.

Тон у Олексія був нетерплячий, навіть грубуватий, і це справило на Рахубу враження сильніше, ніж коли б той почав клястися й запевняти його у відданості.

— Добре, — кивнув Рахуба, — документи покажи.

Олексій пошпортався в кишені і простягнув йому довідку про демобілізацію і папір, виданий тульським військовим госпіталем. Потім, відпоровши підкладку в піджаку, він дістав невеликий пакет, загорнутий у шматок чорного лискучого шовку.

— Це мої, справжні.

З пакета був витягнутий атестат зрілості випускника 1-ої херсонської чоловічої гімназії Василенка Олексія і завірена печаткою довідка, в якій говорилося, що вільнонайманому 1-го Сімферопольського добровольчого полку Василенку «доручена заготівля продовольства у селах Дубківського повіту».