Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

— М-м, чортівня!.. Ні, не дійду…

— Куди ж тепер? Що робити? — злякано зашепотів Золотаренко. — Мені ось теж руку розсадили, піджак весь в клоччя!..

— Дай плече зіпертись, — промовив Рахуба, — назад підемо! — І він непристойно вилаявся крізь зуби, кленучи одеських нальотчиків і власне невезіння.

Так з самого початку свого рейду емісар білогвардійського «Союзу визволення Росії» змушений був міцно осісти на квартирі наборщика Валер'яна Золотаренка.

Нога в нього набрякла й нестерпно боліла.

— Мабуть, тріщина у вас у кістці, — висловив припущення Золотаренко. — Хочете, лікаря покличу? Є один по сусідству. Скажемо — родич приїхав…

Рахуба відмовився. Біль його лякав менше, ніж викриття.

Він сидів у тісній кухонній комірці, прикладаючи до ноги холодні компреси. Розтріпаний, зарослий чорною щетиною, Рахуба дуже скидався на звіра, що попав до пастки…

Увечері він звелів Золотаренкові сходити до керівника його п'ятірки і, якщо буде можливість, привести його сюди.

Золотаренко пішов і за дві години ввалився в комірку блідий, з скривленим обличчям, не сів — упав на тапчан. Опам'ятавшись, розказав таке.

Три дні тому до керівника його п'ятірки — Миронова — прийшов хтось із центру. Миронов залишив його ночувати, і тієї ж ночі явку накрила Чека. Коли чекісти оточили будинок, Миронов та його гість стали відходити по дахах. Чекісти відкрили вогонь і прикінчили обох. У дворі й досі засада. Золотаренкові пощастило: за квартал від будинку він зустрів миронівського двірника — свою людину, і той попередив його.

— Що будемо робити? — тремтячи й косо позираючи на двері, шепотів Золотаренко. — Тепер вони підряд почнуть чистити!..

— Тихо! — прикрикнув Рахуба. — Миронов живий?

— Убито Миронова! І того, другого, теж! Двірник сам допомагав їх на візника вкладати. Каже, прямо в скроню…

— З ким у тебе ще зв'язок?

— Ні з ким. Тільки з Мироновим.

— А зараз за тобою не стежили?

— Ні. Я більше години по місту кружляв.

Рахуба полегшено зітхнув.

— А час іде! — нагадав Золотаренко.

— Не трясись, — із злом промовив Рахуба, — розвалишся! Якщо Миронова вбито, до тебе ще не скоро доберуться, мертвий не викаже… — Він відкинувся на купу м'якого ганчір'я, складеного за спиною, з хвилину мовчав, роздумуючи, — на лобі в нього утворилася товста вертикальна складка, — і раптом процідив крізь зуби брудну лайку: —… Одно до другого, як на зло!..

Становище справді було кепське. Через три дні по Рахубу мала прийти шаланда з Румунії: затримуватися в Одесі він не міг. Але й поїхати, не виконавши жодного з доручених йому завдань, теж було неможливо. Все було б просто зробити з допомогою Миронова, який мав постійний зв'язок з центром. Тепер доводилося шукати інших шляхів. У Рахуби були ще явки, але для того, щоб петляти по них, потрібен час. На крайній випадок можна було б послати Золотаренка, та Рахуба не хотів лишатися сам: з хворою ногою без помічника з Одеси не виберешся.

Усе це він не криючись розповів Золотаренкові. Висновок був такий: потрібна ще одна людина.

— Є в тебе хто-небудь підходящий на прикметі? — запитав Рахуба.

Золотаренко подумав і сказав, що така людина є.

Восени вісімнадцятого року червоні розстріляли чоловіка його рідної сестри: він володів на Херсонщині п'ятьма млинами і співробітничав з німцями, коли ті хазяйнували на Україні. Сестра не набагато пережила його: наприкінці того ж року вона померла від тифу. Лишився син. Тепер йому двадцять один — двадцять два роки. Хлопець був у гайдамаках за Центральної ради, служив у Денікіна, а потім довгий час перебував у повстанському загоні відомих на Херсонщині есерів і націоналістів братів Смагіних. Коли загін ліквідували, він з півроку переховувався у якоїсь молодички недалеко від Серогоз. Але й там спокійно не всидів: заварив якусь кашу, убив комбідівця. Довелося втікати. Хлопець роздобув десь папери демобілізованого червоноармійця і подався до рідного дядька. Ось уже третій місяць живе на пташиних правах в Одесі, на Ближніх Мельницях. Давно б його треба пристроїти до «справжнього діла», та все якось не випадало.

— Упевнений ти в ньому? — спитав Рахуба.

— Як у собі. Хлопчина бувалий.

— А переконання в нього які?

Золотаренко знизав плечима:

— Які переконання! Червоних ненавидить — оце і всі його переконання. Та самі побачите. Завтра сходжу по нього, приведу.

— Не завтра — зараз! — твердо сказав Рахуба. — Негайно вирушай. На ранок щоб був тут!