Роджер Пілкінгтон - Янові скарби

Віллем, певне, зрадів, що йому випала нагода бути за лоцмана на катері, і невдовзі почувався в стерновій рубці зовсім як удома. Його по черзі познайомили з кожним членом команди. Але ще більше захоплення викликав у нього чай, що Керол принесла до нього. Тим часом як Пітер виводив катер, щоб зайняти місце серед численних суден перед ворітьми шлюзу, Віллем жваво ділився своїми спогадами про Англію і про свої шкільні роки.

— Ми всі ще вчимося в школі, — сказав Майкл. — У нас — шкільна команда.

— Он як? А ваші батьки — хіба вони не з вами?

— Ні, — зізналася Джіл.

— І ви четверо самі перетнули Ла-Манш і добралися до Терньозена на цьому малому суденці? — Віллем був вражений.

— Так, — відказала Керол. — Ми подорожуємо — у нас же канікули.

— Оце так! Недарма у нас кажуть, що англійці — нація моряків. Це таки правда, суща правда.

— Воно-то так, але ж і «Норець» — добре суденце, — зауважив Пітер. — Половина успіху належить йому.

— А Пітер — першокласний шкіпер, — додала Керол.

— Певна річ, що так. Ми на таку подорож не зважилися б. Ні, ніколи! — І Віллем подивився на Пітера, не приховуючи свого захоплення. — А тепер ви йдете в Дордрехт, так? І є одна дивовижна історія, пов'язана з Дордрехтом, точніше, з Дордрехтом і Англією. Мені тато розповідав її кілька років тому, але, по-моєму, то неправда… Хоча… хто його знає.

— Що то за історія? — спитала Джіл.

— Негарна історія, — нерішуче почав Віллем, — але я все-таки розкажу її вам. Багато лиха завдали фашисти Голландії під час війни. Одного разу вони знайшли цілу колекцію діамантів та інших коштовностей на величезну суму; її сховали голландські патріоти.

Пітер зиркнув краєм ока на членів своєї команди і побачив, що вони в подиві втупились у Віллема. Він міцно стиснув губи — це означало, що всім треба мовчати.

— Патріоти несподівано напали на німців і відбили у них коштовності, — нічого не підозрюючи, вів далі Віллем. — Вони доручили одному шкіперові з Дордрехта сховати їх. Тієї ж ночі він зник з Дордрехта з усім тим багатством, і більше його в Голландії не бачили. Але згодом стало відомо, що він добувся до Англії і — ніхто в цьому не сумнівався — коштовності взяв із собою. Пізніше, вже після війни, голландська поліція довідувалася про нього в Англії, і їй відповіли, що старий Ян — так звали шкіпера — справді прибув туди, але нічого при ньому не було. Коли голландські поліцейські поїхали в Лондон і попросили дозволу побачитися з ним, їм сказали, що Ян помер. Але вони, звичайно, цьому не повірили. Отож англійці запевняють, що Ян нічого з собою не привозив і що він помер. А в Голландії кажуть, що англійці відібрали в нього багатство, вбили його або запроторили до в'язниці.

— Що за підла брехня! — вихопилося у Майкла.

Пітер сердито глянув на брата.

— Ти так думаєш? — спитав Віллем. — Що ж, може, ти й маєш слушність. Я знаю англійців і не думаю, щоб вони так повелися із союзниками. І все ж… іншого пояснення нема. — Він замовк і виглянув у вікно. — Ми скоро увійдемо в шлюз. Вже відчиняються ворота.

Пітер тут же вирішив скористатися нагодою.

— Може, ти підеш з канатом на ніс, Віллеме…

— Можу піти. — Голландець вийшов із стернової рубки і подався на ніс катера.

— Буває ж таке! Як дивно він заговорив про Яна! — вигукнула Джіл.

— Ш-ш! Нас можуть підслухати! — застеріг Пітер. — Що ж нам робити?

— На мою думку, нічого не змінилося, — прошепотів Майкл. — Звісно, їхня версія — то дурниця, і нам нічого тривожитися.

— Воно, звичайно, так. Але я вважаю, нам треба розповісти йому про все, — тихо сказав Пітер.

— З якої б то речі?

— Бо, я певен, йому можна довіритись. Якщо він знає цю частину країни, то йому відомі й тутешні затоки і бухти — всі місця, де можна сховати скарби.

— Авжеж, Пітере. Він може стати нам у пригоді, — сказала Керол. — Розкажімо йому.

— Ні, не треба, — заперечила Джіл. — Вже й так це знає надто багато людей.

— Ось тому й треба йому розказати, — наполягав Пітер. — Хай хоч хто-небудь буде на нашій стороні. — Він неквапно повів «Норця» вперед і слідом за баржею пройшов у дальній кінець шлюзу.

Віллем крикнув з носа катера:

— Шлюзовий доглядач звелів нам стати в кутку, біля самих воріт.

— Гаразд. — Пітер провів «Норця» вздовж баржі і зупинив біля самого виходу із шлюзу. Віллем ловко кинув кінець каната, і шлюзовий доглядач начепив його на кнехт.

— Мерщій! — прошепотів Пітер. — Як нам бути — так чи ні? Сказати йому? Зрештою, нам може знадобитися його поміч.