Роджер Пілкінгтон - Янові скарби

— Чудова ідея! — мовив Майкл. — Ми стаємо детективами і вистежимо чоловіка, що вкрав Біблію, так чи ні?

— Ні, — одказав Пітер. — Це теж ні до чого. Ми повинні знайти скарби, а не чоловіка, який украв Біблію. — Пітер замислився, зважуючи всі обставини.

— Ми всі допомагатимемо і… — промимрила Джіл.

— Звичайно, допоможемо, — додала Керол.

Пітер рішуче підвів голову.

— Так от, я придумав, — сказав він і окинув поглядом катер. — «Норець» витримає, я знаю, що витримає.

— Що ти придумав, Пітере? — спитала Джіл.

— Слухайте, всі слухайте! — збуджено заговорив Пітер. — «Норець» раніше був військовим катером. Він прекрасно витримає плавання по морю. Татко сам не раз про не казав. Ми вирушимо на ньому до Голландії і самі шукатимемо скарби.

— Пітере, ти збожеволів! — вигукнула Джіл.

— А по-моєму, це чудова думка! — мовила Керол.

— А як ми знайдемо дорогу? — нерішуче спитав Майкл.

— Хай тебе це не турбує! — швидко відповів Пітер. — Знайдемо! Можна пливти слідом за якимось судном або в який інший спосіб.

— Але, Пітере, це ж божевілля! — наполягала Джіл. — Перепливти Північне море. Ні, це неможливо.

— І зовсім не так. Ми можемо йти понад берегом до Дувра, а потім прямо через Ла-Манш. Відстань там невелика.

— Двадцять миль! — уточнив Майкл.

— А що скажуть мама і тато?

— А що вони скажуть, якщо через нас пропадуть скарби? — у свою чергу спитав Пітер.

— Так… я знаю, — поступилася Джіл. — Але…

— А крім того, — сказав Пітер, — чимало малих суденець щоліта перепливають Ла-Манш. Менші навіть, ніж наш «Норець».

— Ні, — мовила Джіл. — Не можна так робити. Мамі і татові це не сподобається. Вони думають, що ми попливли до Лечлейда. Не годиться змінювати свої наміри одразу, як вони поїхали.

— Послухай, Джіл, — сказав Пітер. — Хто не хоче їхати, я не силую. Але вважаю, що їхати треба, і ладен хоч у вогонь, хоч у воду…

— Я теж! — вигукнув Майкл. — Це буде пречудово!

— … але якщо ти або Керол іншої думки, то я поїду сам.

— Я теж поїду, Пітере! — наполягав Майкл. — Я їду з тобою.

— От і добре. Ми з Майклом хочемо їхати. Удвох якось упораємось, а ви з Керол можете поки що пожити в готелі чи деінде. Татова установа легко це влаштує.

Керол і Джіл перезирнулися.

— Ні, — мовила Керол. — Це ж наша вина, що справа так обернулася. Ми теж поїдемо з вами обидві.

— А крім того, хто ж вас годуватиме, як нас не буде? Бо ви з Майклом такого наварите, що й у рот не візьмеш, — додала Джіл, силкуючись усміхнутися.

Пітер перевів погляд з однієї подружки на другу і теж усміхнувся.

— Гаразд! Ходімо в каюту і домовимося про все, що треба. А потім одразу ж рушимо в дорогу. Слухати команду: свистати всіх униз!

Збуджені діти бігом спустилися в каюту, де раніше жили батьки, і розмістилися навколо столу: Керол і Джіл по один бік, Майкл — по другий, а Пітер, як і належить шкіперові, зайняв місце голови.

— Перше питання — гроші, — почав Пітер, дістаючи папір та олівець. — Тато лишив їх стільки, що нам вистачить на три тижні. Проте, якщо ми візьмемо в борг повні баки пального, то ще й заощадимо чималу суму. Заправимося пальним у Генлі. Тато завжди бере його там у кредит.

Вирішили також, що Пітер і Джіл візьмуть по два-три фунти стерлінгів із своїх ощадних книжок — хай будуть гроші напохваті. Доки виберуться з Англії, не завадить мати необхідний резерв про всяк випадок.

Потім постало питання про харчі. Джіл і Керол мали подбати про харчування цілої компанії принаймні протягом двох тижнів. Майклові доручили одвезти дівчаток яликом до міста і чекати на них біля причалу, а потім переправляти продукти на катер в міру того, як Джіл і Керол купуватимуть їх.

— Паспорти! — раптом вигукнула Джіл. — Адже для виїзду потрібні закордонні паспорти. Я так і знала — щось таки стане на перешкоді.

— У мене є паспорт, — сказала Керол.

Але більше ніхто паспорта не мав, і не було ніякої можливості їх дістати. Проте Пітер зазначив, що паспорти потрібні тільки для в'їзду у чужу країну, а вони ж нікуди не збираються в'їжджати, крім Голландії. Якщо у них попросять паспорти, треба буде удати, що вони не розуміють по-голландськи.

— Ти оптиміст! — засміялася Керол. — А якщо цю просьбу прокричать тобі в самісіньке вухо, та ще й по-англійськи?

— Тоді нам доведеться сказати, що ми — троє маленьких діток — подорожуємо з тобою, Керол, а ти покажеш їм свій паспорт, — засміявся Пітер. — Не хвилюйся, придумаємо щось, коли треба буде.