Кейт Мосс - Гробниця

Та все ж Леоні відчула себе в безпеці, хоч і ненадовго. Бо з нею був Анатоль.

Раптом пролунав поодинокий постріл із гвинтівки. На якусь мить людська хвиля завмерла — і покотилась далі. Леоні відчула, що туфлі-човники на її ногах розстебнулись і ось-ось поспадають, а її кісточок торкаються важкі черевики чоловіків, і час від часу вони наступають на роздертий край її сукні. Їй заледве вдавалося зберігати рівновагу й не падати. Позаду бабахнув гвинтівковий залп, і в повітрі свиснули кулі. Єдиною точкою опори в навколишньому хаосі залишалася рука Анатоля.

— Тримай міцніше! — перелякано скрикнула Леоні.

Раптом повітря розчахнув потужний вибух, і під ногами втікачів здригнулася земля. Леоні, напівобернувшись, побачила, як над оперним театром у небо піднявся брудно-сірий гриб із пилюки й диму. А потім бруківку потряс іще один вибух. Здалося, довколишнє повітря спочатку застигло, а потім наче зібгалося.

Гармати! Вони стріляють із гармат!

Та ні, то, мабуть, петарди.

Леоні верескнула й міцніше вхопила Анатоля за руку. І вони кинулися вперед — навмання, втративши відчуття часу та місця, гнані самим лише тваринним інстинктом, який не давав їм зупинитись і змушував бігти далі, аж поки ввесь цей гармидер, кров і пилюка не залишаться далеко позаду.

Леоні відчула, як накочується втома, як слабнуть її ноги, але вона все бігла, поки ставало сил. Мало-помалу натовп рідшав, і нарешті вони опинились на тихій вулиці, далеко від пострілів, вибухів та гарматних жерл. Ноги Леоні мліли від виснаження, а по розпашілому обличчю котилися краплини поту.

Зупинившись, вона знесилено сперлася рукою на стіну будинку. Її серце несамовито калатало. У вухах та скронях гупала кров — важко й гучно.

Анатоль зупинився й теж прихилився до стіни. Леоні обм’якла та повисла на ньому; каштанове волосся шовковою шаллю впало їй на спину, і вона відчула, як брат турботливо обійняв її за плечі.

Леоиі судомно ковтала нічне повітря, намагаючись відсапнути. Стягнувши з себе брудні рукавички, закаляні пилюкою та сажею паризьких вулиць, вона кинула їх на тротуар.

Анатоль пригладив своє густе чорне волосся, що розтріпалося по його високому чолу й гострих вилицях. Попри регулярні заняття фехтуванням, він теж важко дихав.

Хоч як це було дивно, але на його обличчі промайнула легка посмішка.

Деякий час вони мовчали. Єдиним звуком було їхнє важке хекання, від якого в холодне вересневе повітря здіймалися білі хмаринки пари. Нарешті Леоні оговталась.

— Чому ти спізнився? — спитала вона таким суворими тоном, наче за останню годину нічого не трапилось.

Анатоль здивовано витріщився на неї, а потім розсміявся, спочатку 'потихеньку, потім — гучніше. Він намагався заговорити, але сміх душив його, і слова виривалися з рота разом із реготом.

— Мала, невже після пережитого тобі ще не перехотілося насварити мене?

Леоні кинула на брата суворий погляд, але швидко відчула, як сіпаються куточки її рота. Спочатку вона тихо розсміялася, потім гучніше, ще гучніше, і ось уже все її тіло затрусилося від сміху, а по милих замурзаних щічках покотилися сльози.

Анатоль зняв із себе піджак і накинув його сестрі на плечі.

— Ти й справді дивовижне створіння, — мовив він. — Просто дивовижне!

Порівнявши свій скуйовджений вигляд із братовою елегантністю, Леоні пригнічено всміхнулася. Зиркнувши на свою пошматовану зелену сукню, вона побачила, що кайма відірвалась і телі — пається позаду, як хвіст, а вцілілі намистини ледь тримаються.

Незважаючи на панічну втечу вулицями Парижа, Анатоль виглядав просто бездоганно. Рукави його сорочки були білі та хрусткі, кінчики накрохмаленого комірця й досі стояли сторч, а на блакитній жилетці не було ані цяточки бруду.

Анатоль відступив назад, щоб прочитати табличку на стіні.

— Ага, вулиця Комартен, — сказав він. — От і прекрасно. Повечеряємо? Ти ж, напевне, голодна?

— Як вовчиця.

— Я знаю одне кафе неподалік. Унизу часто бувають танцюристки з кабаре «Ле Гранд Пінт» зі своїми шанувальниками, але на горішньому поверсі є пристойні затишні кабінети. Ну як, такий варіант тебе влаштує?

— Цілком.

Анатоль хитро посміхнувся.

— Тоді згода. Хоч раз затримаю тебе допізна, коли матінка вже точно ляже спати. Не можу ж я показати їй тебе в такому стані! Інакше вона мені ніколи цього не пробачить.

Супроводжувана генералом Жоржем Дюпоном, Маргарита Верньє вийшла з фіакра на розі вулиць Камбон та Сен-Оноре.