Кейт Мосс - Гробниця

Скінчивши розмову, господар підніс руку. До них підійшов метр і провів Жоржа та Маргариту крізь освітлене свічками приміщення до спеціального столика в ніші. Недосяжний поглядам решти відвідувачів, він розташовувався також досить далеко від обертальних дверей, які вели на кухню. Маргарита помітила, що метр аж упрів, і його верхня губа блищала від поту під коротко підстриженими вусиками. Цікаво, чим же насправді займається Жорж у міністерстві закордонних справ, що його думка та добре ставлення важать так багато? — подумала вона.

— Мосьє, мадам, може, для початку аперитив? — спитав офіціант.

Жорж поглянув через столик на Маргариту.

— Шампанського?

— Так, це було б чудово.

— Тоді пляшку «Кристалу» [3] Коштовна марка. , — ледь не пошепки сказав Жорж, прихилившись до офіціанта, наче не хотів обтяжувати Маргариту знанням такої дрібної та незначущої деталі, як те, що він замовив найкраще шампанське в цьому закладі.

Щойно метр пішов, Маргарита виставила ногу й торкнулася під столом ноги Жоржа. Мить — і вона із задоволенням побачила, як той сіпнувся та збуджено завовтузився в кріслі.

— Ну, Маргарито, припини, — запротестував генерал, але його протест був явно нерішучим, і в ньому чулося вагання.

Скинувши взуття, жінка знову легенько притулила ногу до його ноги й відчула складку брюк крізь тоненьку, як павутина, панчоху.

— У їхньому льосі — найкращі червоні вина в Парижі, — хрипко сказав генерал, наче бажаючи прокашлятися. — Бургундські, бордоські — усі впорядковані за роками виробництва; спочатку вина з відомих гуралень, потім — решта в належному порядку, і так — аж до ординарних вин для простолюдинів.

Маргарита не любила червоних вин, від яких у неї страшенно боліла голова, але зараз вона була налаштована пити все, що замовить для неї Дюпон.

— Ти такий кмітливий, Жорже, — мовила вона із вдячністю в голосі. І, озирнувшись довкола, додала: — Молодець, що знайшов нам столик. Для середи тут сьогодні дуже людно.

— Просто треба знати, до кого звертатися, — відповів генерал, хоча Маргарита й помітила, що він був явно втішений її лестощами. — А ти хіба бувала тут раніше?

Вона похитала головою. Педантичний та прискіпливий Жорж мав схильність збирати докупи факти й аналізувати їх, полюбляючи хизуватися своїми знаннями. Звісно, як справжня парижанка, Маргарита знала історію ресторану «Вуазен», але воліла вдавати з себе необізнану. Під час трагічних місяців Паризької комуни цей ресторан став свідком найжорстокіших сутичок між комунарами й урядовими військами. Там, де зараз була стоянка фіакрів і двоколок, ідо відвозили відвідувачів з одного краю Парижа до іншого, двадцять років тому вивищувалися барикади: залізні ліжка, перекинуті дерев’яні вози, піддони та снарядні й патронні ящики. Маргарита, разом зі своїм чоловіком — її прекрасним, героїчним Лео, — теж билася колись на цих барикадах. То була коротка славетна мить, коли вони об’єдналися проти правлячого класу.

— Коли Луї-Наполеон зазнав ганебної поразки в битві під Седаном, — із присвистом видихнув Жорж, — пруссаки рушили маршем на Париж.

— Так, — пробурмотіла Маргарита, уже не вперше зазначивши, що генерал, напевне, вважає її молодшою, аніж вона є, бо розповідає про речі, безпосередньою очевидицею яких вона була.

— Звісно, через облогу й обстріл, що посилювався кожного дня, запаси їжі танули. Тільки в такий спосіб і можна було провчити тих комунарів. Однак через це багато хороших ресторанів припинили свою роботу. Просто не було харчів. Горобці, коти, собаки — усе, що можна було з’їсти, зникло з вулиць Парижа. Навіть тварин із зоопарку — і тих забили на м’ясо.

— Так, Жорже, — посміхнулася Маргарита, заохочуючи генерала до подальшої розповіді.

— Як ти гадаєш, що одного дня подавали у «Вуазені» в ті часи?

— Навіть уявити не можу, — відповіла вона, широко розплющивши очі й уміло вдаючи цілковиту необізнаність. — Я просто гублюся в здогадках. Тушковану змію, чи що?

— Ні, — задоволено розреготався Жорж. — Спробуй іще.

— Не знаю, що й думати. Крокодила?

— Слона, — тріумфально повідомив генерал. — Подавали страву, приготовану зі слонячого хобота. Лишень уяви собі! Прекрасно. Просто прекрасно. Який незламний дух, га?

— Так, звісно, — погодилася Маргарита й теж розсміялася, хоча її спогади про літо 1871 року були дещо іншими. То були тижні голоду та боїв, коли вона мусила дбати про свого несамовитого, ідеалістичного й запального чоловіка й водночас роздобувати їжу для свого дорогого маленького Анатоля. Грубий чорний хліб, каштани та їстівні ягоди, що їх вона цупила вночі з кущів у саду Тюїльрі.