Володимир Худенко - Хурделиця

Потяги в цих краях курсували зі сходу на захід і з заходу на схід. А вздовж залізничної лінії в цих краях лежали сумовиті простори богом забутої землі – далекі пшеничні поля, туманні містечка в пломенях заграв та лісосмуги в опалім листі. Час тут немов спинився, і ламке висохле колосся тремтіло в суховійних вітрах, курява стелилась шляхами, а вічна осінь свистіла протягами вздовж колючого дроту державних кордонів. Від Штеттіна на Балтиці до Трієста в Адріатиці залізна завіса лягла поперек континенту. А потяги курсували зі сходу на захід і з заходу та на схід.

По радіо завірюху обіцяли лиш на вечір, але вже й зараз мело так, що не видно було світу. Злиденні вулички Карабутова лежали в заметах, подекуди хазяї ще розчистили свої двори та попід дворами, а голова сільради зранку ледь не силою змусив місцевого орендатора Шпетного прогорнути трактором головну вулицю – єдину асфальтовану, де була сама сільрада, клуб з бібліотекою та полишена школа. А от на околицях зоставлені людьми дворища ледь-ледь виглядали з заметів.

Всі до одного жителі села сиділи нині по хатах і носа на двір не показували, тож вулиці були не лише занесені снігами, а й сиротливо безлюдні, немов яка дурна Антарктида, їй-бо.

Проте – таки не всі сиділи по хатах. Коло полудня на вулиці Калініна, що з одного боку прилягала до головної, а з іншого виходила ген в поле з села – тобто була крайньою, околичною; так от – на цій вулиці з’явилась дівоча постать.

Здаля, щоправда, навряд чи можна було визначити, дівоча вона, чи парубоча, чи ще яка – бог його зна. Дівчина була вбрана в громіздкий плямистий маскувальних кольорів бушлат, взута в кирзові чоботи, і лише стрункі ноженята в чорних вузьких джинсах вказували на дівча, а мо’ й просто на підлітка. До всього голова і лице її були закутані в сіру пухову хустину, так що видимий був лише проріз очей, тож якщо на кого вона й скидалась нині, то скорше всього – на якусь терористку-шахідку.

Вона брела заметами (вулиця була, ясна річ, нерозчищеною), раз од разу спотикаючись і загрузаючи в снігу, два рази ледь не впала, поки спустилася з пригірка – втримала рівновагу, виставивши руки в рукавицях так, немов збиралась підлетіти.

Врешті вона завернула з провулку в обсаджений кущами бузку двір сільського медпункту. Невеликий будинок (в селі їх чогось називали «фінськими», хоча ті й були всуціль цегляними) – його ще давно, в 84-му році, завбачливо звели для місцевого (нині покійного) колгоспу благородні працівники Конотопського електромеханічного заводу «Червоний металіст», а до нього – ще й сарайчик збоку. Це був хороший будинок взагалі-то, ну, хоча б по сільських мірках, там було декілька кімнат, ванна, санітарний вузол, простора кухня, два виходи – на веранду та запасний у двір. Дівчина в плямистому бушлаті сама мешкала в подібному.

Так от – ця дівчина звернула в двір медпункту, зійшла на крилечко, обтрусилась там од снігу, потупала ще ногами, збиваючи сніг із чобіт, і рушила всередину. В коридорі дівчина розмотала свою важку хустину, так що вона тепер покривала саму лиш голову.

Це була молода дівчина років двадцяти п’яти, як інколи говорять – яскраво вираженої слов’янської зовнішності, зі світло-русим густим волоссям та великими зеленими очима. У вухах у неї стирчали навушники-«таблетки», а ще вона постійно злегка всміхалася одним кутиком губ, од чого звичний вираз її обличчя скидався на глузливу гримасу-оскал.

Звали дівчину Ліза Кравченко.

Ліза Кравченко була єдиною дитиною в простій, але вельми заможній, як на сільські мірки, сім’ї. Її тато був агрономом, мама – завучем у середній школі. Обоє вони дуже любили Лізу і не відмовляли їй ні в чому. Коли в дванадцять років Ліза забажала займатись музикою, то тато навіть розщедрився і купив для неї в місті синтезатор «Yamaha», найнявши до нього ще й репетитора, котрий їздив двічі в тиждень навчати Лізу музиці. І, на неабиякий подив геть усіх, Ліза виявилась напрочуд здібною ученицею. Через якісь місяців зо два занять вона вже сама складала простенькі мелодії, а через рік-другий уже жодна сільська дискотека, весілля, проводи та концерти самодіяльності не проходили без її участі. В десятому класі школи Лізу познайомили з двома панами зі столиці – одного з них Ліза навіть якось бачила по телевізору. Так от, ці пани запевняли Лізиних батьків, що в дівчини велике майбутнє – треба записати декілька її композицій, організувати кілька виступів… Окрилена Ліза їздила в столицю і в область на студію звукозапису, писала свій перший альбом (не забуваючи все те відзначати в гучних компаніях), словом – так захопилася, що й незчулась, як довелося здавати іспити в іншій школі екстерном, та й то з неабияким клопотом – через двійки, прогули і незадовільну поведінку. Чи й варто говорити, що альбом Ліза не випустила, майже ніяких грошей не отримала, а двійко найбільш драйвових її тем по радіо все ж зазвучали, щоправда – без будь-якого натяку на її авторство. Вона так того року нікуди й не вступила і сиділа на шиї в батьків, поки мати не вперла її на заочку педінституту та не виділила якісь години вчителя музики та організатора шкільних свят. В принципі – Ліза не тужила.