Олег Сєнцов - Купіть книгу – вона смішна

– У них є спирт, у нас – трава, треба ділити зараз, щоб потім не було плутанини, – практично підбив підсумок усім цим просторікуванням Джеббс.

Вирішили тягнути папірці з іменами. Джеббс сказав, що він тягнутиме двічі.

– За те, що ходив, – заглушив він мій незадоволений окрик. – А якщо не подобається, зараз сходжу ще раз, і Санта з Клаусом уже ні до кого не прийдуть. Вас із вашим виглядом однаково тільки в темряві показувати людям можна.

Я потер бороду і кивнув.

– Аби ніч була безмісячна, – встиг мовити Джим, як Джеббс уже швиденько нарвав чотири папірці, надписав два з них, згорнув, перемішав, сказав, що тягнутиме перший, і витягнув, одну з буквочкою «Е», а другу з – «Є».

«Так… Не щастить так не щастить» – подумалося мені, крутячи разом із Джимом у руках порожні папірці. Джеббс поспішив готувати собі на ніч потрійне шлюбне ложе, а наші ковдри запропонував нам постелити на іншому кінці пустелі, ну, або хоча б за лінією траншей, яка оперізує весь наш невеликий табір. Переселятися ми відмовилися навідріз і сказали, що позаяк не братимемо участь у нічній оргії, то подивитися, ну, або, в крайньому разі, послухати, якщо ніч усе-таки буде місячна, маємо повне право.

Дами прибули вчасно, фляга теж не запізнилася.

– Ух, які симпатичні! – прорекла Ельза, яку багато хто, навіть ті, що жили довго і самотньо в пустелі, однаково назвали б потворною. Друга, Єлен, була незрівняно симпатичнішою за подругу, я б навіть сказав: було в ній щось ангельське, вона була більш стримана на слова та вчинки і тому цнотливо промовчала.

– Набридли мені ці мавпи! – вела далі перша. – Цілий день їм торочиш про любов до ближнього свого, вони кивають дружно, а потім уночі приріжуть свого сусіда і їдять його до ранку, а нам потім тельбухи на суп несуть… Брррр!

– Так, із м’ясом тут тугувато… – це, нарешті, подав голос мій білявий ангел.

Тут я згадав, як хтиво на нас із Джиммі дивилися двоє місцевих минулого тижня. Ми ще подумали, що гомосексуалізм докотився і до цих місць, Джим сміявся, а мені стало тоді млосно. Зараз мені знову стало млосно, але вже по-справжньому. Мене врятував Джеббс, який крикнув, що стіл готовий. Коли ми зайшли за ряди ящиків, простір, обгороджений ними, можна було цілком вважати за кімнату, мені стало зрозуміло, що готове, скоріше за все, ложе на трьох, а ми з Джиммі навіть на першій частині вечора будемо виступати статистами. Такого ми терпіти вже не могли і трохи перетрусили приготовлену для тріо «Zavodnyj Djebbs vs Chernytsі» постіль, скрутили ковдри і всілися на них верхи ближче до ящика з купою відкритих консервів. Сестри теж взяли найжвавішу участь у поділі постільних речей та приєдналися до нас, і всі заходилися наминати всі ті делікатеси «чорного дня», які ми дістали з найтаємніших ящиків. Джеббс їв за трьох, видно, збирав кілокалорії для вирішальної битви, а як дійшла справа до консервованих персиків, то він пробубонів із набитим ротом, що може на спір з’їсти й решту п’ять банок. Ніхто, звичайно, не дав здійснити йому настільки мерзенний план, і персики було розподілено більш-менш справедливо, але при слові «суперечка» я тут же згадав про Дядька…

Отже, при слові «суперечка» я тут же згадав про Дядька. Треба зізнатися, що я згадую його не тільки після цього слова, але і після деяких інших слів, а іноді й просто так, але сьогодні він мені згадався саме після цього. Я можу вам трохи розповісти про нього. Хоча я можу розповісти і багато – там вистачить на цілу книгу і не одну, але, я думаю, що і невеликого знайомства з моїм дядьком буде для вас цілком достатньо, він уміє досить швидко втомлювати, навіть у переказаному вигляді. Я називатиму його Дядько, так саме «Дядько» і неодмінно з великої літери. Хоча він дійсно доводиться мені рідним дядьком, і я прекрасно знаю, як його ім’я, але не згадуватиму його всує, а просто шанобливо називатиму його Дядько…

Так от, мій Дядько полюбляв жартувати. Ні, не у звичних виявах цього слова, прийнятих у нашій місцевості, таких як дружний регіт із героїв тупуватих комедій, що падають у калюжу, або підсипання несмертельної дози стрихніну в суп сусідові, коли ви у нього в гостях. Ні, мій Дядько вмів жартувати по-справжньому! Він був творець! Ущипливі слова, приколи та дотепи сипалися з нього на оточення, мов пряники з рогу достатку. Він умів жартувати з усього і всіх, не зупиняючись ні на мить. Не те щоб Дядько намагався все висміяти, ні – він просто не міг сприймати світ серйозно, як сприймаємо його ми з вами. Він говорив: «У житті взагалі практично не буває серйозних речей: над чим бідкаєшся сьогодні, завтра вже сприйматимеш спокійно, а післязавтра розповідатимеш, як анекдот. Так чому ж не сміятися відразу?»