Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

А то ще приспівують:

І нехай ніхто не гадає, що задалеко зайшов автор, порівнюючи дружбу між сими тваринами до людської: адже люди багато чого навчились і перейняли чимало корисного од різного животвору: од лелек – клістир, од собак – блювання і вдячність, од журавлів – пильність, од мурашок – дбайливість, од слонів – порядність, од коней – вірність. [52] Приклади взяті зі знаменитої «Природничої історії» римського письменника Плінія Старшого (23–79), яка стала праобразом європейських енциклопедій.

Тим часом Санчо заснув уже під корковим деревом, а Дон Кіхот і собі прикорхнув трохи під гіллястим дубом, та за коротку часину збудив його гомін якийся за плечима; схопився рицар на рівні і став розглядатися та розслухатися, що то воно й де гомонить. Аж бачить – вершників двоє; один зіскочив із сідла та й каже другому:

– Злізай і ти, друже, та попусти повіддя коням; для них у сьому місці, здається мені, досить буде паші, а для думок моїх любовних доволі тиші й самотності.

Сеє кажучи, простягнувся в три мига долі і, як припадав до землі, щось на ньому забряжчало, ніби зброя – певна ознака для Дон Кіхота, що то був мандрований рицар. Підійшов наш гідальго до сонного Санча, шарпнув його за плече та несплоха ж і розбуркав, а розбуркавши, сказав потихеньку:

– Брате Санчо, от нам і пригода!

– Дай Боже, щоб добра була, – обізвався Санчо. – А де ж вона, паночку, тая вельможна сеньйора пригода?

– Де, питаєш? – Дон Кіхот йому. – Візьми очі в руки та й дивись: он там лежить на землі мандрований рицар, і видиться мені, не дуже в нього на душі весело, бо і з коня зіскочив і додолу впав ніби аж з досадою, а як падав, то зброя на ньому бряжчала.

– А відки ж ваша милость знає, що се і єсть пригода? – спитав Санчо.

– Ну, може, як не сама пригода, то хоть її початок, – одказав Дон Кіхот, – бо так вони звичайно й починаються. Та послухай-но, він, здається, настроює лютню чи торбан, прокашлюється і продирає горло, певне зараз співати буде.

– А далебі, що так, – підтвердив Санчо, – і знати з усього, що лицар той закоханий.

– А незакоханих мандрованих рицарів взагалі не буває, – зауважив Дон Кіхот. – Послухаймо ж, то, може, по ниточці й дійдемо до клубочка його думок, бо з переповні серця, як то кажуть, промовляють уста.

Санчо збирався відповісти щось панові, та йому перебив голос Лісового Рицаря, а був той голос не надто добрий, та не надто й поганий. Наставили вони вуха й почули, що співав закоханий рицар.

Спів Лісового Рицаря завершився протяглим зойком, що вирвався йому, здавалось, із самісінької глибини серця, а небавом він уже заговорив жалісним та болісним голосом:

– О вродлива й невдячна понад усіх жінок у піднебесній! Чи то можлива річ, найясніша Касільдеє Вандальська, [54] Касільдея Вандальська – вигадане за аналогією з Дульсінеєю Тобоською ім’я; вандальська – андалузька (поширеною є версія, що назва Андалусія пішла від назви германського племені вандалів, які певний час нею володіли). що ти попустиш томитися у ненастанних мандрах і вбиватися в тяжких і пресуворих трудах відданому тобі довіку рицареві? Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбільшою вродливицею в світі всіх витязів наваррських і леонських, всіх левенців андалузьких і кастильських і насамкінець всіх рицарів ламанчських?

– От уже що ні, то ні, – обізвався тут Дон Кіхот, – бо я ж то сам з Ламанчі, а ніколи не визнавав, не визнаю і не визнаю, не можу й не мушу визнати сієї речі, що принижує красу моєї володарки. Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далі: може, він іще що скаже.