Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Ти знов своєї, Санчо? – сказав Дон Кіхот. – Ти все думаєш, гадаєш, говориш і твердиш, ніби володарка моя Дульсінея направду пересівала пшеницю, хоч та праця й та робота і геть далеко одбігають од того, що роблять і мають робити вельможні особи, створені й призначені для зовсім іншого роду занять і діяльності, котрі на арбалетний постріл, можна сказати, виявляють їхнє вельможество. Мабуть же, тобі не в пам’ятку, о Санчо, тії вірші поета нашого, [33] Гарсіласа де ла Веги; опис чотирьох німф з «чертогів кришталевих» взятий з його еклоги. де він змальовує нам, коло якого діла пораються в чертогах своїх кришталевих чотири німфи: вирнувши з хвиль рідного Таха, сідали вони на лугу зеленім кросна розкішнії ткати, що, як описує той віршник бистроумний, були все з щирого золота, сутого єдвабу та перел многоцінних. Таким же то, певне, рукомеством і моя бавилась володарка в той час, як ти її уздрів, але якийся злий чарівник, заздростячи ділам моїм, обертає й переміняє все те, що мені любе, в зовсім іншу подобу. Тим і боюся, що в історії діянь моїх, яку нібито оголошено вже друком, нафальшував багато всячини автор, будучи, можливо, неприхильним до мене чорнокнижником, намішав до одної правди тисячу брехень, накрутив нарочито різних вигадок, незгідних з правдомовною, мовляли, повістю. О заздросте, кореню нескінченних злигоднів, шашелю всіх на світі доблестей! Усі гріхи, Санчо, мають у собі, я сказав би, щось принадного, тільки гріх зависті не приносить нічого, крім злості, досади й огиди.

– Отак же воно і на мій суд, – погодився Санчо. – У тій оповісті чи сторії, що, каже бакаляр, сам бачив, як про нас обидвох прописано, і об мою честь, гадаю, руки потирають, як ото кабана, буває, по вулиці-пилюці туряють: ачу, рябий, аса-ля! А от же й забожуся, що зроду-віку про жодного чарівника слова лихого не сказав, та й добра такого не мав, щоб хто на мене заздрив; от хіба що вдався собі трохи ніби хитруватий, а може, й махляруватий, тільки все те мов плащем широким криє-покриває простота моя велика, прирожденна, а не вдана. Та вже за те саме, що я вірю кріпко й непохибно у Бога правдивого, як нам велить свята Церква наша римо-католицька, за те, що я з жидовою на смерть ворогую; мусили б на мене тії письмаки обачення мати і в писаннях своїх добре зі мною обіходитись. А проте нехай собі кажуть-говорять, як хочуть: голий я вродився, та й ниньки голий ходжу, нічого не зискав, та й нічого не втратив; нехай мене хоть у книжки пхають, хоть на язики всім світом беруть, що-любля про мене плещуть – мені про те байдужечки.

– Се нагадує мені, Санчо, притичину, яка склалась одному славному поетові наших часів, – сказав Дон Кіхот. – Написав він якось ущипливу сатиру на всіх куртизанок, та оминув одну даму двірську, що й невгадано було, чи вона до того гурту належить; от та дама, не знайшовши себе в списку, і давай йому жалітись – що він у ній таке побачив, що разом з іншими не змалював? Отож нехай він свою сатиру поширить і її десь хоч у додатку вмістить, а як ні, то життю не радий буде. Поет так і зробив, і такого про неї понаписував, що й старі пліткарки не наговорили б, але дама була вельми рада, що доскочила-таки слави, нехай і неславної. А ще приходиться сюди історія того пастуха, що підпалив і димом пустив славетний храм Діанин, залічуваний до сімох чудес світу, на те тільки, щоб імення своє потомним вікам передати; хоч і велено ж було того ймення не згадувати ані словом, ані на письмі, аби задум його не справдився, проте відомо стало, що звали того пастуха Геростратом. Спадає мені на пам’ять із сього приводу також пригода, що мав її великий цісар Карло П’ятий з одним шляхтичем римським. Якось захотілося цісареві оглянути славнозвісну Ротонду, що в старожитні часи звалася храмом Усіх Богів, а тепер слушнішу має назву – церква Всіх Святих. [34] Римський Пантеон (пантеон у перекладі з грецької означає «храм Усіх Богів»). Збудований при імператорі Адріані 126 р., у 609 р. він був освячений як християнська церква, названа згодом церквою Всіх Святих, оскільки освячення відбулося на День Всіх Святих. Ротонда – кругла споруда, зазвичай увінчана куполом. То одна з небагатьох будов, що майже цілою доховалась із доби поганського Риму, являючи нам усю велич і пишноту прославлених своїх фундаторів: формою вона нагадує велетенську розкраяну навпіл помаранчу, а яснота в ній несказанна, дарма що світло добувається туди через одно тільки вікно, чи радше через великий круглий отвір у куполі. Через той же отвір і оглядав цісар тую церкву, а при боці в нього був один шляхтич римський, що пояснював йому до тонкощів усю велич і красу того архітвору давнього зодчества; як одійшли вони од отвору, шляхтич йому й каже: «Цісарю мій найясніший! Тисячу, може, разів поривало мене бажання схопити вашу величність ув обійми і кинутися з вами разом униз через сей отвір, аби на сім світі вічную по собі зоставити славу». – «Я вам вельми вдячний, – одвітував цісар, – що ви не довели до діла лихого вашого наміру; щоб же не було вам більше нагоди випробовувати вірнопідданість вашу, забороняю вам віднині говорити зі мною й перебувати в моїй присутності». Сеє сказавши, нагородив його щедро. Бачиш, Санчо, бажання зажити слави завше було могутнім рушієм людських учинків. Як ти гадаєш, що спонукало Горація кинутися при повнім обладунку з мосту в Тиброву глибину? [35] Публій Горацій Коклес – напівлегендарний римський герой (кінець VІ ст. до н. е.), який стримував навалу етрусків (етруски – давнє італійське плем’я) на вузькому дерев’яному мосту через Тибр, поки римляни руйнували його з іншого боку, по тому стрибнув у річку. За цей подвиг у храмі Вулкану поставили його статую. Що примусило Муція руку собі спалити? [36] Гай Муцій Корд Сцевола (тобто шульга) – легендарний римський герой, який під час війни римлян з етрусками 509 р. до н. е. спробував вбити етруського царя, але його схопили, та він не видав інших учасників змови, а щоб продемонструвати стійкість до тортур, сам поклав праву руку на вогонь і тримав, допоки вона не обвуглилась. Що порвало Курція скочити в безодню огненну хлань, – яка посеред Рима була розверзлася? [37] Марк Курцій – легендарний герой Риму. Після землетрясіння 362 р. до н. е. на форумі (площа у середмісті Давнього Риму разом з прилеглими до неї будівлями) відкрилася прірва; оракул сповістив, що вона не закриється, допоки боги не отримають найцінніше, що є в Римі. Тоді молодий солдат Марк Курцій зі словами, що найцінніше у Римі – це зброя і мужність, стрибнув із конем у прірву, й вона за ним замкнулась. Що подвигнуло Юлія Цезаря наперекір усім недобрим призвісткам перейти Рубікон? [38] 49 р. до н. е., всупереч забороні римського сенату, Юлій Цезар зі своїм військом перейшов Рубікон, вигукнувши «Жереб кинуто!» Громадянська війна, яка стала результатом цього рішення, зробила його правителем Риму. Рубікон – невелика річка, яка впадає в Адріатичне море. Або з новітніх уже прикладів узявши – чого се хоробрим гишпанцям, що воювали в Новому Світі під рукою знакомитого Кортеса, закортіло кораблі свої потопити і на суходолі одрізаними лишитись? [39] Ернан Кортес (1485–1547) – знаменитий конкістадор (учасник конкісти – завоювання земель в Америці, яка припала на кінець ХV – поч. ХVІ ст.). Коли екіпажі його суден відмовилися йти в глиб невідомої землі, він наказав спалити кораблі, щоб перекрити шлях до відступу. Всі оці вчинки і багато інших, їм подібних, були, є і будуть діяннями слави, котрої прагнуть смертні яко нагороди й частки безсмертя, що належать їм за голосні їхні подвиги; щоправда, ми, християни-католики і мандровані рицарі, більше повинні дбати про славу віку грядущого, яка вічно витає в ефірних висях небесних, аніж про ту марну славу, що дається осягти в сьому земному й минущому віці, бо тая слава, хоть яка тривала, конче має скінчитися з цим конечним світом, – тим-то, Санчо, дії наші не мусять переступати меж, назнаменованих релігією християнською, що ми до неї признаємося. Нам треба в велетнях поборювать гординю, зависть перемагати благородством і добротливістю, гнів – самовладанням і сумиром душевним, обжерність і оспалість – недоїданням та недосипанням, хтивість і жадобу – вірністю до тих, кого ми обрали володарками всіх помислів наших, лінивство – невтомними по всьому світі мандрами в пошуках пригод, що можуть із нас учинити і вчинять напевне не тільки добрих християн, а й доблесних рицарів. Оце тобі, Санчо, шляхи, якими можна доступитися найвищої хвали і найбільшої слави!