Роман Воробей - Два кроки назад

Він підійшов до машини. Серце билося дедалі частіше. Хлопця ніби повернули до життя після клінічної смерті. Зіниці очей різко збільшилося. Зовні він був схожий на живого, проте пустий погляд кричав про те, що морально він помер не сьогодні. Шок тривав декілька секунд. Лікарі кажуть, що при стресових ситуаціях це цілком нормально. Вони кутають нас теплою ковдрою і намагаються нав’язати атмосферу тепла і безтурботності. Проте це буває лише в зарубіжному кіно. Натомість шок хлопця обірвали бадьорі слова його рятівника:

– З днем народження, хлопче! Мене звуть Павло Крамер і я вітаю тебе в твоєму новому житті. І що привело тебе на цей міст? Кохання, борги чи, може, смертельна хвороба?

Хлопець здивовано, ніби ніхто ніколи не турбувало його справи, відповів:

– Ну, якщо хоч комусь так цікаво, то я розповім свій невдалий життєвий шлях. Може, сядемо в машину?

На що Павло реготнув:

– Е ні, холодне повітря сприяє роботі мозку. Я бачу, в тебе його не дуже багато, тому краще побудемо тут, на вулиці. Давай, валяй, що там в тебе.

Невдоволено хлопець потер замерзлі руки, дихнув на них і сказав:

– А, чорт з тобою, можна й тут постояти. Мене, до речі, Макс Підмогильний звати. Сюди прийшов, бо не фартило мені власне ніколи. Банк вибиває з мене борги за квартиру. З роботи звільнили за постійні крадіжки і намагання обдурити начальство, щоб знайти гроші на ще один стакан. Дівчина чомусь пішла до когось більш понтового та крутого, якщо чесно, я й не дізнався до кого, бо був зайнятий останнім тижневим запоєм. Як на мене, це веселіше. Дружки підштовхували постійно на якийсь кримінал, а я і так чудом ще на волі і без статті. Банальна така історія, чи не так? Тому шукати мене в цьому світі можуть лише вибивали грошей, бо решті я і даром не здався.

Крамер здивовано відповів:

– І це все? Я бачив багато людей, але такого слабака мені вдається знайти вперше. Подивись на небо над головою. Якби не світло нічного Києва, ти б побачив там зірки. Уяви, якими мізерними є твої проблеми порівняно з Всесвітом.

З такою ж самою невдоволеною гримасою на лиці Макс промовив:

– А ти я бачу філософ. Дядя, життя на вулицях, а не у книжках. І якщо грошей не знайду, мені кінець, квартиру заберуть, а я буду жити в картонній коробці. А якщо вони в мене з’являться, то я краще вдавлюся черговим стаканом, адже все одно мені залишилося недовго. Чи ти думаєш квартиру мені держава дала? Мені здається, що вона плювала на мене, як і решта цього світу.

– Декілька хвилин назад, мені здалося, що тебе не сильно цікавить, де тобі жити, і життя взагалі. Тому витри шмарклі, бо в світі тобі ніхто нічого не винен. Іди додому, зранку зустрінемося. – сказав Павло.

– Ого. А чого це такий добрий і хочеш носитися з моїми проблемами?. – саркастично пирхнув Макс. Флегматика в його голосі та поведінці змінилася агресією на себе та тих, хто оточував, а також яскраво вираженою недовірою. Крамер це бачив і в душі щиро радів, адже зміг викликати почуття в голові хлопця. Приховавши переможний тон, спокійно відповів:

– Жалюгідний ти. Сильні люди вміють прийняти допомогу, і лише слабак кричить, що може все сам.

– Грошей від мене ти не отримаєш! В благодійні подачки я не вірю, так що я з’ясую, що тобі від мене треба. То якщо ти такий, добрий то може підвезеш? – вишкірився хлопець.

– Погода не дуже, правда? Залазь, покажеш куди їхати, колись розрахуємося, – відповів Павло. Макс сів у машину. Крамер завів її і натиснув на педаль газу. Вони поїхали по Києву, що був вже міцно обнятий сутінками.

Він дивувався тупості свого «рятівника», адже якщо він справді думає, що йому заплатять за нічне таксування. Бажання дізнатися, що цьому душевному революціонеру треба так захопило хлопця, що він не помітив як вони доїхали до свого під’їзду. Годинник показував 1:35 по Києву. Хлопець зайшов в квартиру, зняв мокру куртку, витер таке ж лице. Він глянув в дзеркало. Макс був надто замучений, щоб думати про це і, допивши вміст пляшки, що стояла на столі, впав на свій диван і заснув в ще поки що власній квартирі.

Остаточно прокинувшись, Макс подивився на настінний годинник, що показував 10:35. Щось незадоволено буркнувши, він не без зусиль підняв своє важке тіло з дивану і попрямував до ванної. Поглянувши у дзеркало, побачив лице 25-річного п’янички з великими мішками під очима та тижневою щетиною. Єдине, що вирізнялося в його вигляді це був добрий, але сумний та змучений погляд, що знову дивився у нікуди. Напевно, якщо б хтось побачив цей погляд у іншої людини, то був би впевнений, що це наслідок важкої праці і у власника світле майбутнє, хоч і важке життя, але у випадку Підмогильного все було зовсім не так. Він умився, але зубна паста закінчилася уже як три дні, тому почистити зуби знову не вдалося. Пройшовши в кухню в пошуках їжі чи води, хлопець побачив лише пусті пляшки з під пива та горілки, запліснявілий кусок сиру на підлозі та гнилий помідор в холодильнику. Протяжне і голосне бурчання в животі дало ясно зрозуміти, що поїсти таки треба. Одягнувши те, що лежало поблизу, хлопець планував вийти з квартири і купити чогось, що придушило б його голод, але у двері постукали. Макс в надіях не побачити там працівників банку відчинив двері, так коли побачив там Павла, заспаним голосом кинув: