Олексій Огульчанський - Острів Сріблястих чайок

— Ага, проблематина, — підозріливо покосився на свого гостя Рудий Жук і відразу ж заметушився. — Звиняйте, чергувати час, — сказав він, подаючи аспірантові руку. — За приємне знайомство дякую.

Володимир Петрович потиснув тверду, шорстку, мов шматок іржавого заліза, руку. «Чому в нього такі руки?» — мимохіть подумав Борисенко.

Вони вийшли разом. Сонце вже сховалося за обрієм. Надворі стояла надзвичайна тиша. Померкле вечірнє море, мов величезне дзеркало, лежало біля ніг аспіранта. Був той час, коли з степу повертаються сріблясті чайки. Багато, дуже багато птахів безшумно пролітало над головою. Та всі вони, минаючи острів, летіли кудись у відкрите море. Куди?

… Цієї ночі Володимир Петрович спав неспокійно. Йому снився кошмарний сон. Наче сонячного дня сидить він на березі моря. Хмари сріблястих чайок пливуть, у блакитному небі. І всі птахи стрімко летять до чорної крапки — великої сковороди, точнісінько такої, як у Рудого Жука. Склавши крила, чайки з предсмертним криком падають на неї і безслідно зникають. Треба; розтоптати сковороду. Знищити це страховище!

… Серед ночі Рудий Жук тихенько підкрався до дверей кімнати Володимира Петровича і, приклавши вухо, прислухався.

— Сріблясті чайки… Ларус аргентатус… аргентатус, — повторював уві сні аспірант.

Жадібний до всіх незрозумілих слів, Рудий Жук захихикав у темноті і тихенько прогугнявив:

— Парус рагонавус… рагонавус.

Потім так само тихо попрямував у свою кімнату і запалив свічку. Відібравши з десяток кошиків, Рудий Жук зв'язав їх мотузкою і з цією ношею рушив до моря.

Дорогою він хихикав і повторював незнайоме слово, почуте під дверима чудного постояльця, якому спало на думку вивчати бичководівських мартинів.

Завідуючий бичководівським рибцехом Борис Іванович Зайчатенко — високий, з військовою виправкою, чисто виголений середніх років чоловік — виявився діловим і практичним. Вислухавши прохання Володимира Петровича (вони зустрілися вранці біля воріт рибцеху), сказав:

— Поїздку на острів Кривий Дзендзик влаштуємо. Човен є, мотор справний. Пливіть, вивчайте нашу пернату фауну. Правда, малувато щось останнім часом стало у нас різних пташок, — він замовк, проводжаючи поглядом крячку, що повільно, мовби нехотя, пролітала над ними. — Але дещо є…

— Я не вмію керувати човном, — щиро признався аспірант.

— До острова більше двох миль Одного вас ми, звичайно, не відпустимо. Море є море, а не якась калюжа. На морі всяке буває. Там свої закони. Та ще й течія у нас пустує. Шалена течія… Так що провідника дамо. Ось тільки кого… — Борис Іванович задумливо потер зігнутим вказівним пальцем перенісся. — Хто ж вільний? Стій! Здається, синок Паші-циганки вдома. Пошлемо його. Хлопчина спритний, а до того ще й птахами цікавиться. Я зараз. — Борис Іванович швидко попрямував до селища і вже з кручі гукнув Володимирові Петровичу: — Почекайте он там, біля калабушки!

Борисенко не сподівався так швидко дістати човна. Він повеселішав і, насвистуючи якусь мелодію, пішов до невеличкого човна, який лежав недалеко догори дном.

Був безхмарний тихий ранок. Вже почало припікати щедре сонечко. Над морським берегом підіймалася легка, прозора хмаринка туману.

Сівши на човна, Володимир Петрович почав роздивлятися в бінокль острів, який тонкою, жовтуватою смугою виднівся ген у морі. Там, на цьому острові, він розпочне свою роботу. А роботи — сила-силенна. Треба зібрати погадки [3] Погадки — відрижки птахів. чайок, закільцювати пташенят, сфотографувати гнізда і багато-багато іншого.

За кілька хвилин на стежці з'явилися Борис Іванович і з ним — підліток у майці та яскравій тюбетейці. Вони несли щось важке, загорнуте в брезент.

«Мотор», — догадався Борисенко і поспішив назустріч. Підійшовши ближче, Володимир Петрович упізнав підлітка: то був хлопчик, з яким він познайомився в урочищі Гадюча Балка.

— Здрастуй, Грицьваре! Не чекав зустріти тебе, — привітав аспірант свого знайомого.

— Доброго ранку, — повільно процідив Грицьвар і ледве не випустив з рук ношу.

— Та ви, я бачу, знайомі, — здивувався завідуючий рибцехом.

— Познайомилися, — коротко відповів Володимир Петрович.

— Значить, це ви на острів, збираєтесь? — поцікавився Грицьвар.

— Я.

— Ну що ж, поїдемо, — нехотя промовив хлопець і відвів погляд.

Невеличкого човна, який рибалки називають калабухою, спільними зусиллями зіпхнули у воду. Борис Іванович одразу заходився прикріплювати до корми підвісний мотор, а Грицьвар побіг по весла. Повернувся він швидко, а слідом за хлопцем прибіг величезний і поважний чисто-білий кіт.