Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

Сьогодні, в суботу, день народження принца Луї-Педро, брата короля. На честь цієї події завтра, тобто в неділю, о третій годині пополудні призначено Corrida de toiros, бій биків, на якому буде присутній сам принц; він, Кукук, разом зі своїми паніями й паном Уртадо теж має намір від відати це народне видовище. У нього є квитки на тіньову трибуну, в тому числі й для мене. На його думку, то над звичайно вдалий збіг обставин, що для мене, як мандрівця з освітньою метою, випала несподівана нагода бути при сутнім на португальській кориді. А що думає про це сам мандрівець?

Я думав про це не без остраху, у чому йому й зізнався.

Мене лякає вигляд крови, сказав я, та й взагалі, наскільки я себе знаю, ця традиційна різанина навряд чи принесе мені задоволення. Ось, наприклад, коні. Я чув, що бик нерідко розпорює їм черево так, що вивалюються нутрощі; дивитися на це мало приємного, та й сам бик викликатиме в мене жаль. Звичайно, можна заперечити, що видовище, яке витримують нерви паній, для мене й поготів має бути стерпним або навіть цікавим. Але пані — споконвічні іберійки і зріднилися з цим жорстоким звичаєм, тоді як я — іноземець, який не звик… і так далі в цьому сенсі.

Кукук поспішив мене заспокоїти. Мовляв, я даремно склав собі таке надто відразливе уявлення про це свято. Корида, звичайно, річ серйозна, але не огидна. Португальці люблять тварин і до огидного це видовище не доводять. Що ж до коней, то на них здавна надягають товсті захисні попони, що оберігають їх від серйозних поранень, а бик, врешті, тут приймає значно шляхетнішу смерть, ніж на бійні. Крім того, я ж завжди можу дивитися не на арену, а на святково-вдягений натовп, що заповнює ряди амфітеатру, на загальний вигляд цирку, вельми мальовничий і сповнений етнографічної своєрідности.

Ну що ж, погодившись, що гріх проґавити таку нагоду, я подякував професорові за увагу. Ми домовилися, що я завчасно чекатиму в своєму екіпажі біля станції канатної дороги, щоб разом із родиною Кукук їхати до цирку. Можна заздалегідь сказати, додав професор, що переповненими вулицями ми просуватимемося вкрай повільно. Я переконався у правильності його передбачення, коли в неділю, боячись спізнитися, вже о чверть на третю вийшов з готелю. Справді, таким Лісабона я ще не знав, хоча провів тут уже не один недільний день. Мабуть, тільки корида й могла такою мірою розбурхати його. Вся неосяжно широка, респектабельна Авеніда була забита різними екіпажами, возами, запряженими кіньми, мулами, а також верхівцями на ослах та пішоходами, і так на всіх вулицях, якими мій екіпаж пробивався кроком через неймовірну штовханину. З усіх провулків і закапелків, зі старого міста, з передмість та навколишніх сіл текла юрба сільських жителів і городян, святково вбраних у строї, щойно добуті зі скринь, а тому у всіх були трохи гордовиті, хоча й жваві обличчя, сповнені гідности, що виглядало досить зворушливо; юрба текла поважно, так мені, принаймні, здавалося, без галасу й сварливих вигуків, у напрямку до Кампо Пекено.

Звідки це дивне почуття збентеження впереміш зі співчуттям, святобливости й ледь меланхолійної веселости, яке охоплює тебе від вигляду святково піднесених та поєднаних урочистим настроєм юрб народу? У цьому є щось далеке, первозданне, що будить глибоку повагу, але також і тривогу.

Погода стояла ще літня, сонце яскраво світило, виблискуючи на мідних облямівках ціпків, на які спиралися, йдучи здалеку, чоловіки. Вони були вдягнені в строкаті шарфи й капелюхи з широкими крисами. На жінках — сукні з накрохмаленої до блиску бавовняної тканини, облямовані на ліфах, рукавах та подолах золотою й срібною ажурною тасьмою. У декого у волоссі були високі іспанські гребені, а поверх них іноді ще й вуалі з чорних або білих мережив, що спадали з голови на плечі, — так звані мантильї. Те, що їх носили селянки жінки, мене не дивувало, але коли переді мною постала донна Марія-Пія — звичайно, не в накрохмаленій ситцевій сукні, а в елеґантному туалеті, але також у мантильї поверх високого гребеня, — я, маю визнати, був приголомшений. Та оскільки вона не вважала за потрібне відзначити усмішкою такий етнографічний маскарад, я теж не усміхнувся й тільки ще поштивіше схилився до її руки. Мантилья надзвичайно пасувала їй. Промені сонця, проникаючи крізь тонке плетене мереживо, відкидали філігранні тіні на її щоки та велике, суворе й по-південному бліде обличчя.

Зузу була без мантильї. Але в моїх очах і чарівні пасма чорного волосся, що спадали на вуха, були достатньою національною ознакою. Зате вдягнена вона була навіть темніше, ніж мати, ніби для обідні, чоловіки, професор і дон Міґель, який прийшов пішки й, поки ми обмінювалися взаємними привітаннями, приєднався до нас, були в строгих костюмах — чорний сурдут і циліндр, тоді як я залишався у звичайному своєму синьому костюмі в світлу смужку. Це видавалося трохи genant, [209] Незручно (фр.). але недосвідченість іноземця заслуговувала на поблажливість.