Грегорі Робертс - Тінь гори

— Атаки? Скорпе, думаєш, що ти — лютий воєначальник?

— Ми вразливі. Я серйозно, Близнюче.

— Ну, якщо це так важливо, позбудься тягаря. Розповідай.

— Але... я не можу обговорювати безпеку в присутності інших людей.

— Чому ні?

— Це не буде... безпечно.

— А хіба ми не хочемо, щоб наші друзі теж були в безпеці?

— Але ж тут працівники готелю.

— А якщо наше перебування тут буде ризиком для них,— сказав Близнюк, тасуючи карти,— чи не буде справедливо ознайомити працівників готелю з нашими заходами безпеки, особливо тих, які грають зі мною, щоб вони також були в безпеці?

— Що? — обурився Скорпіон, трусячи головою.

Дідьє зрізав колоду, і Близнюк зупинився, тримаючи карти в руці.

— Як вам таке, Скорпе,— запропонував він, посміхаючись другові, якого він любив більше, ніж будь-кого на світі.— Просто запросімо всіх наших друзів з родинами, щоб вони жили з нами. Усіх. Ми орендуємо три поверхи в готелі, запросимо їх з родинами, хай живуть скільки заманеться, і засиплемо щедрістю й щасливими веселощами, і витратимо багато, багато грошей у готелі, щоб вони були щасливі, а ми будемо в безпеці. Бачиш? Це твої нові заходи безпеки, саме тут, еге ж?

Він повернувся від свого збентеженого друга до мене, посміхаючись на всі тридцять два.

— Останній шанс, Ліне,— сказав Близнюк, чекаючи, щоб роздати карти.— Ти граєш?

— Ні, я пішов,— відповів я, стискаючи плече Дідьє на прощання.

Коли я їх залишав, Близнюк професійно роздавав карти з лукавим блиском у очах. Дідьє Леві був єдиним знайомим мені шулером, кращим за Близнюка Джорджа. Я не хотів залишатись і бачити, як один з них програє.

Я зустрів Навіна й Дівію в коридорі біля номера.

— Привіт, Ліне,— привітав мене Навін з радісною посмішкою на вродливому обличчі.— Ти вже йдеш?

— Так. Привіт, Дівіє.

— Діва, дорогенький,— виправила вона, посміхаючись і стискаючи рукою мене за передпліччя.— До чого поспіх?

— Є справи,— відповів я, посміхаючись їм у відповідь.

Ми постояли мовчки. Ми й досі усміхалися.

— Що? — нарешті запитала Дівія.

— Нічого,— розсміявся я.— Просто здається, що ви починаєте знаходити спільну мову.

— Ну,— зітхнула Дівія,— він не такий вже й чудг, коли познайомитися ближче.

— Дякую,— мовив Навін.

— Я маю на увазі, що складові чудг і досі присутні,— уточнила Дівія.— І, напевно, нікуди не зникнуть. Зрештою, ти не можеш зробити шовкову краватку зі свинячого вуха.

— Шовкову сумочку ,— виправив Навін.

— Що?

— Шовкову сумочку , а не шовкову краватку,— наполіг Навін.

— Це що? Тепер ти почнеш носити шовкові сумочки?

— Звісно ж, ні. Приказка каже: «Не зробиш шовкову сумочку зі свинячого вуха». Там не згадуються шовкові краватки.

— Ти зненацька став принцом довбаних приказок, чи що?

— Я просто кажу...

— Мені потрібно отримувати в тебе дозвіл на зміну приказки?

Так?

— Тож в усякому разі, бувайте,— сказав я, натискаючи кнопку ліфта.

Я зайшов усередину. Вони продовжували люто сперечатися. Двері зачинились, і ліфт почав знижуватись, але здавалося, що я й досі чув їхні голоси.

На першому поверсі виявилося, що вони в сусідньому ліфті, продовжують лаятися. Вони випхалися до холу, і досі сперечаючись.

— Знову привіт.

— Пробач, Ліне,— мовив Навін, відокремлюючись від Дівії.— Я пригадав, що забув дещо тобі розповісти.

— Ага?

— Це про твого друга Вікрама,— тихо сказав Навін.— Він переїхав до Деніса. Він спить там на підлозі й досить сильно налягає на наркоту. Я не був там давненько, але чув від Вінсона, що він у поганому стані. Вінсон вже туди не ходить, і я також. Я думав... може, ти не знав.

— Маєш рацію. Я не знав. Дякую.

Я глянув на Дівію, яка стояла біля ліфтів. Досі я не помічав, яка вона гарненька. Її широко посаджені очі-мигдалини плавно звужувалися до точки, де народжувалися довгі вії. Красивий носик з вигнутими ніздрями з’єднувався з усмішкою лініями, які спускалися до кутиків рота.

Я повернувся до Навіна: він також захоплено на неї витріщався.

А потім, під час того дивного моменту спостереження за Навіном і Дівією, крізь мене наче пройшла тінь. Я здригнувся. Я перевів погляд на Навіна, сподіваючися, що він теж це відчув.

Моє серце виривалося з грудей, і раптове почуття страху було настільки сильним, що я відчував серце в горлі. Я глянув Навіну в очі, але там нічого подібного не було. Він посміхнувся мені у відповідь.

— Слухай,— почав я, відходячи від них на півкроку.— Залишайтеся разом.