Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

— На кожній вулиці Трієста на нас чигають пастки, засідки…

— Ну то й що, хіба нам первина?

Ні, настрій був звичайний; можна йти далі.

Вони дійшли до села на узбережжі й постукали в хатину. зв'язкового, де мали переночувати, а наступного дня, одержавши німецьке обмундирування, вирушити в дорогу.

Мехті й Вася вирішили спати в сараї, на купі соломи, а Анжеліка в хаті, з господинею, яка й була зв'язковим підпілля, керованого товаришем П.

Господиня принесла в череп'яній мисці холодну козлятину. Мехті з апетитом з'їв свій шматок, хоча м'ясо виявилося несолоним: у хаті не було солі. В них, у Баку, звикли до баранини; козлятину не любили. А зараз Мехті міг би з'їсти аж три шматки і хоч би що! Все, все інакше на війні. Походжає собі, наче й не було нічого, корсіканець Дюез, а в мирний час він не вставав би з лікарняного ліжка. У Ферреро хворе серце, він носить з собою склянку з нітрогліцерином, а ніхто про це й не знає. Та й сам він за справами забуває про своє серце.

Людина не може відчувати два болі одночасно, на менший біль вона не звертає уваги.

Мехті був дуже стомлений і швидко заснув. А Вася й Анжеліка довго ще стояли біля дверей сарая.

Кінотеатр вміщав близько восьмисот чоловік. Німці щодня, для підтримки в солдатів і офіцерів бойового духу, демонстрували їм фільми, в яких розповідалося про «непереможність» німецької армії.

Анжеліка мала дізнатися в місті, коли почнеться сеанс (він призначався кожного дня в різний час, але завжди надвечір), і повідомити про це своїм товаришам. Вирішили ввійти в місто з різних кінців: Анжеліка з півночі (там якраз був кінотеатр), а Мехті й Вася з півдня; вони домовилися, що почекають Анжеліку на набережній, у парадному одного з будинків.

Недалеко від міста попрощалися.

— До зустрічі! — махнула рукою Анжеліка й повернулася, щоб піти.

— Анжеліко! — стиха гукнув її Вася. Мехті з делікатності підійшов убік. Анжеліка ступила до Васі.

— Бережи себе! — сказала вона голосно, так, щоб і Мехті чув її слова: адже вони призначалися й для нього.

— Будь і ти обережною, Анжеліко.

— До скорої зустрічі, Васю!

Анжеліці хотілося сказати кілька слів і Мехті, та вона не наважилась. Вася посміхнувся до дівчини:

— Чекатиму тебе, Анжеліко!

… За півгодини Анжеліка вже наближалася до одноповерхового будинку, схожого на величезний барак. З темряви долинав сміх і вереск жінок, що примостилися перед кінотеатром на похапцем збитих лавочках.

— Ей, панянко! — покликав хтось Анжеліку. — Підійди-но до мене!

Анжеліка підійшла до розмальованої, напахченої жінки, яка томно розсілася на лавці. Очі в жінки були трохи приплющені, зіниці здавалися засклілими… «Наркоманка, чи що?» з неприязню подумала Анжеліка. Змірявши Анжеліку поглядом, жінка запропонувала:

— Хочеш, я познайомлю тебе з одним офіцером? Красень! Гроші пополам.

— А він не грубий? — спитала Анжеліка.

— А це залежатиме від тебе, — зауважила зводниця. — А ти сама звідки?

— З хімічного заводу.

— Підійде.

— Гаразд, я згодна, — сказала Анжеліка.

— Тоді зачекай тут, він зараз прийде.

— Ні, я маю попередити домашніх, що забарюся. Побіжу.

— Ей, люба, — крикнула їй услід жінка. — Повертайся скоріше: через півгодини сеанс!

«Через півгодини, виходить, пів на восьму», вирішила Анжеліка.

Уже підходячи до набережної, вона почула чийсь крик, тупіт підкованих чобіт. Вулиця була оточена. Фашисти, хто в цивільному, хто у військовій формі, зупиняли кожного зустрічного, перевіряли документи. Це була вже четверта облава сьогодні.

Незабаром затримали й Анжеліку. Солдати підвели її до чоловіка в цивільному.

— Пустіть, — вирвалася вона від солдатів, — я з хімічного, зараз зміна.

— Документи! — коротко зажадав цивільний.

Анжеліка дістала з рукава документ, подала йому.

— Пропустіть, — кинув цивільний. Поминувши ще три цепи, Анжеліка відчула себе в- безпеці. Та замість того, щоб повернути до заводу, вона поквапилась до набережної. Це було грубою, непростимою помилкою. За Анжелікою стежили.

Перейшовши вулицю, дівчина оглянулась і побачила позад себе двох чоловіків. Анжеліка уповільнила крок і ще раз крадькома оглянулась. Один з них ішов уже тим самим боком вулиці, що й вона. Потім він звернув у провулок і зник. Зник і другий. Анжеліка зупинилася. Було ясно: за нею стежать. Що ж робити? Знову перейти вулицю — значить виказати себе. Іти далі — значить виказати і себе й товаришів. Анжеліка повернула назад. Вона була впевнена, що її одразу ж зупинять. Так і сталося. Ледве вона дійшла до провулка, як перед нею, наче з-під землі, виросли постаті чоловіків, що їх вона запримітила раніше.