Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Вдалині, збоку, мигтіли обриси одноповерхових кам'яних будинків з пласкими дахами; вони зникали, і знову тяглися пустинні пагорби… Так вони їхали близько двох годин. На розвилці доріг їх зупинив італійський патруль. Молодий чоловік назвав пароль, і італійці пропустили машину. Дорога стала нерівною, але молодий чоловік вів машину так само швидко. Стрілка спідометра тремтіла, наближаючись до сорока миль. Невдовзі почався узвіз, а ще за годину з чвертю машина стрімко помчала вниз. Вітер свистів у вухах Карранті. Тримаючись обома руками за спинку переднього сидіння, Карранті напружено дивився на дорогу. Попереду замерехтів вогник. Машина різко загальмувала за два метри від шлагбаума. Знову до них підійшли італійці, і знову молодий чоловік назвав той же пароль. Переїхавши через залізничне полотно, вони вихопились на гладенький, вторований шлях. Стрілка спідометра міцно закріпилася на 70 милях. Погода стояла тиха, а за вікнами машини, здавалося, свистів і шаленів вітер. Промайнули будинки. Було таке відчуття, ніби машина просувається велетенськими, але в той же час плавними стрибками. Ось вона пірнула поміж двох прямовисних скель і вихопилась на пустинний берег моря. Водій зменшив швидкість, і машина підкотила майже до самої води. Молодий чоловік квапливо вийшов з машини.

— Прошу за мною!

Біля самого берега погойдувався на хвилях торпедний катер, на якому їх чекали два матроси в американській формі. Молодий чоловік спритно скочив на борт катера і простяг руку Карранті. Але той не прийняв руки: він теж умів стрибати.

Карранті стримано привітався з матросами. До стерна катера став його провідник. Заторохтів мотор, катер полинув по невеличких хвилях. Ніс катера здибився, Карранті обдало бризками солоної морської води.

— Тримайтесь! — крізь рев мотора крикнув до нього стерничий.

«Непогано вишколений! Даремно тільки хизується, — подумав Карранті, придивляючись до свого супутника. Він, очевидно, пройшов ту саму школу, що й Карранті. — Мабуть, уміє надвлучно стріляти й носити фрак…

Цікаво, як би він тримався, коли б йому довелося зіткнутися з Михайлом?»

Коли вони від'їхали далеко від берега, молодий чоловік вимкнув мотор. Ніс катера нахилився і торкнувся води. Поблизу почувся дзвін, і катер повернув туди.

Незабаром Карранті побачив горб підводного човна, що виступав із води.

— Прийміть на борт! — вигукнув провідник. Він знову першим опинився на борту, знову простяг Карранті руку, та Карранті й на цей раз обійшовся без його допомоги.

— Прошу вниз! — зупинившись біля піднятого ковпака люка, сказав провідник. Карранті почав сходити вниз по вертикальному трапу. Провідник фамільярно гукнув йому вслід:

— Бажаю удачі!

Карранті йшов коридорами човна, й матроси, на мить одірвавшись від своїх справ, проводжали його цікавими поглядами. Адже це через нього їм довелося зробити небезпечну вилазку, припливти сюди з самого півдня Італії…

Пробираючись до кают-компанії, Карранті виразно пригадав віллу у Флоріді. Тоді Карранті зрозумів, що він уже не належить сам собі… Таке ж саме почуття оволоділо ним і зараз.

Ось і двері кают-компанії. Карранті зупинився, постукав, йому відчинив сам капітан. Та Карранті не звернув на нього уваги. Погляд його зупинився на огрядному чоловікові, який погойдувався в плетеному кріслі-качалці. Чоловік був у світлому костюмі. Груди й лице його закривала газета, яку він читав, і Карранті бачив лише широкі штани, світлі легкі туфлі й тонкі шкарпетки в дрібну зірочку. Капітан вийшов і причинив за собою двері. Карранті й далі стояв нерухомо, чекаючи на запрошення.

— Сідайте! — почув він низький дзвінкий голос.

Карранті мовчки підійшов до столу, на якому стояли сифон з содовою водою і недопита пляшка віскі, й сів напроти огрядного чоловіка. Той склав газету, кинув її на розкладний диван. Тільки тепер Карранті розгледів його лице. Він швидко встав і шанобливо виструнчився перед товстуном у качалці. Це був один із видатних радників «шістдесяти сімей», Гаррі Стоун. На Уолл-стріті всі називали його «людиною, яка робить погоду», або «бюро погоди». Ліва частина обличчя Стоуна була паралізована, глибока зморшка викривляла лівий куток великого рота, що надавало обличчю виразу гидливості.

— Сідайте ж! — знову пролунав його голос.

Карранті сів.

Стоун перестав погойдуватись, подався вперед і сперся руками на стіл. Він дивився на Карранті так, ніби хотів як слід розгледіти не тільки його обличчя, а й душу.