Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Перемагаючи біль, Мехті звівся на ноги. Якусь мить він постояв на місці, щоб передихнути. Ноги ослабли й були ніби якісь чужі. Мехті рушив уперед маленькими, обережними кроками. «Живучий!» подумав про себе. Чим далі, тим твердіше ступав. Навколо шумів ліс, чути було легеньке потріскування гілок, десь влаштовувалося на ночівлю лісове птаство. Мехті здалося, що хтось пильно дивиться на нього. Не обертаючись, він пішов далі поміж низькорослими соснами. Однак відчуття того, що за ним стежать чиїсь очі, не проходило. Мехті не витримав, оглянувся. Коло дикої розложистої яблуні стояла Анжеліка. Якусь секунду вони мовчки дивилися одне на одного.

— Чого ти не спиш, Анжеліко? — глухо спитав Мехті.

— Я встала провідати вас… Думала — може, вам щось треба. Ну, води… І злякалась, не заставши вас на возі. Хіба вам можна було вставати, Михайле? — з докором сказала дівчина.

— Тс-с, — Мехті приклав пальця до губів. — Тихо! — і пошепки наказав: — Ану, гайда спати!

— Я не маленька, — швидко підвівши голову, тихо відповіла Анжеліка, — я можу лягти й пізніше. А от вам не можна цього робити.

Вперше за весь час Анжеліка в розмові з ним виявила непокірність… І він відчув, що не може зараз ні наказати їй, ні примусити її підкоритися наказу.

— Добре, — погодився він, — іду… іду спати…

І Мехті повернув до воза.

— Може, допомогти вам? — спитала вона.

— Ні, — відповів Мехті. — Я сам… Я почуваю себе добре…

Дівчина довго дивилася йому вслід.

А він думав над її слонами: «Я не маленька». От тобі й Анжеліка! «Я не маленька…» Чому вона так сказала? Раніше вона у всьому корилася йому… І відчувала себе перед ним маленькою. А тепер?.. Мехті не розумів, що сталося з Анжелікою.

А вона стала непокірною тому, що кохала, і не знала, чи кохають її…

Вранці до воза, на якому лежав Мехті, підійшов Вася.

— Тобі не холодно? — спитав він, дбайливо поправляючи ковдру.

— Жарко, — невдоволено відповів Мехті. — Я завтра або післязавтра взагалі встану.

Вася швидко погодився з ним. Він знав, що є речі, сперечатися про які з Мехті однаково, що копати голкою колодязь, і вирішив змінити тему розмови:

— Куди це Сільвіо запропастився?

— Іду, йду! — обізвався Сільвіо.

Він ніс оберемок соснових гілок, йому допомагали

Янко і ще два молоденьких партизани.

— Янко? — здивувався Вася. — Як ти сюди потрапив?

— Я давно вже тут, увесь перехід ішов у строю! — гордо сказав Янко.

— В строю?

— Еге ж, — підтвердив Янко. — Я пробрався до штабу, на старе місце, коли вже всі вирушили в дорогу. Мене побачив полковник і попросив стати в стрій.

— Навіть попросив? Що ж він, по-твоєму, вирішив відкрити тут дитячий садок? — ущипливо спитав Вася.

— Їй-богу, попросив! — відказав Янко.

Вигляд у нього був гордий і незалежний. Очевидно, полковник, не знаючи, куди його подіти, справді дозволив йому приєднатися до партизанів.

Партизанське життя уявлялося Янкові захоплюючою книгою, сповненою надзвичайно цікавих казок, і йому дозарізу треба було вписати в цю книгу розділ про себе!

— Не з медом тобі тут буде, ох, не з медом! У тяжкі часи ти потрапив до нас, — суворо й поважно сказав Сільвіо, розкладаючи віти біля повозки. — Ану, збігай-но по окріп. Мерщій! — він подав свого кухля Янкові, й той побіг до кухні, а Сільвіо ще пішов по гілля.

По дорозі Янко побачив на пеньку зв'язаного Дімо Крайнєва. Його охороняв партизан з автоматом на грудях.

Скориставшись з того, що вартовий відвернувся, Янко розмахнувся й на ходу вдарив Крайнєва кухлем по потилиці.

— У, гад, — з ненавистю прошипів він.

Сільвіо, який ішов слідом за ним, помітив це. Коли вони поверталися, — Янко з повним кухлем, а Сільвіо з новим оберемком гілок, — Сільвіо суворо сказав:

— Лежачого не б'ють.

Янко й сам розумів, що зле вчинив, та хіба тут утримаєшся?

Вони йшли повз пеньок, на якому сидів Крайнєв. Сільвіо спіткнувся об його витягнуті ноги, розізлився й боляче копнув зрадника чоботом.

— Розсівся тут, негідник! — вилаявся він.

Янко посміхнувся в душі з непослідовності свого покровителя, але вдав, що не помітив.

Щождо Крайнєва, то він тільки вищирив у догідливій посмішці рідкі зуби. Боягузлива, підла душа, він згоден був, щоб йому плювали в лице, лили на голову помиї, вимазали всього дьогтем і виваляли в пір'ї, аби тільки лишили живим! В глибині душі плекав надію, що партизани простять йому: бо коли б його мали відправити на той світ, то не тягали б за собою, а порішили б тієї ж ночі, коли втік Карранті.