Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Принишклі партизани розступилися. Хоч-не-хоч, довелося примиритися з тим, що поталанило саме цьому юнакові.

— Спасибі вам, товариші, — тепло подякував партизанам Сергій Миколайович.

Вася нічого не чув. Раптом настало дивне заспокоєння. До цього він хвилювався, мучився від непевності. А тепер знав: він увійде до кімнати, його кров увіллють Мехті, і Мехті стане краще. Він засне, потім видужає, і вони знову будуть разом.

Вася навіть підбадьорливо хитнув головою Анжеліці, коли проходив повз неї.

Анжеліка була в такому стані, коли здається, що все бачиш мов крізь туман, погано чуєш, а насправді гостро відчуваєш, схоплюєш кожну дрібницю, і нема тільки сил зв'язати ці дрібниці докупи і сприйняти їх так, як сприймаєш звичайно.

Анжеліка повільно пройшла через зал, сіла на вузьку довгу лаву біля стіни… Думки плуталися. Саме тоді як вона йшла до лави, лікар, мабуть, уже почав переливати Мехті Васину кров. Вона добре знала лікаря ще по Трієсту, він працював в амбулаторії в порту, був неквапливий, а проте встигав робити все дуже швидко. Тепер слід чекати одужання. А що як Мехті стане ще гірше?.. Анжеліці здалося, що вона провалюється в каламутну, холодну безодню. І від цього стрімкого падіння у неї перехопило подих. Минуло ще кілька хвилин, і їй удалося опанувати себе. Вона всією істотою повставала проти думки, що може трапитися щось погане. Мехті повинен жити, він не може не жити!.. Він дивитиметься на неї своїми променистими, усміхненими очима з-під припухлих повік; обніме її дужою, впевненою рукою, притулиться щокою до її щоки. Але чому вона уявляє Мехті обов'язково поруч з собою, Мехті, який дарує їй ласкавий погляд, обнімає її?

Анжеліка не замислювалась над цим питанням, а коли б подумала про це, то злякалася б незнаного, владного почуття, яке бурхливо нахлинуло на неї.

Вона довго сиділа на лаві, зігнувшись і опустивши голову на руки.

Раптом хтось сів коло неї. Це був Вася, — вона й не помітила, як він підійшов до лави.

— Йому вже краще! — з полегшенням сказав Вася.

— Він опритомнів? — стрепенулася Анжеліка.

— Поки що ні, але пульс хороший, і дихає рівно. Лікар каже, що все буде гаразд….

Вася почував себе зараз так легко, що тіло стало невагомим; він зовсім не відчував ніг, взутих у важкі черевики, а коли махав руками, то йому здавалося, ніби він махає крилами. Та справжнє відчуття польоту прийшло до нього потім, через хвилину, коли Анжеліка обхопила його лице гарячими долонями й міцно поцілувала.

Вася поклав руку на плече дівчини, але не наважився відповісти їй тим самим. Він зажмурив очі й притис свою біляву голову до грудей Анжеліки.

Голова паморочилась — чи то від щастя, чи від кволості: він віддав багато крові… Солодка, незборима млість розморила Васю. Голова його поволі сповзла Анжеліці на коліна, і він заснув.

На паркетній підлозі з'явилися й почали поступово більшати дві видовжені тіні. Ось вони зникли й за мить виросли знову…

По спустілому залу розмірено ходили туди й сюди два чоловіки, і по їхніх спотворених тінях Анжеліка, звичайно, не могла визначити, що то командир бригади Ферреро й Сергій Миколайович.

Обидва — і Ферреро і його заступник — були стурбовані й похмурі.

— Я розподілив людей на десять груп, але жодна з них не знайшла й сліду Карранті. Мов крізь землю провалився! — розвів руками Ферреро.

— Він, мабуть, спустився вниз урвищем, — висловив припущення Сергій Миколайович.

— Очевидно. Але там ми також не знайшли ніяких слідів. Взагалі, так чи інакше, але цей мерзотник утік, — сердито закінчив Ферреро.

Одежа його була мокра, грязюка обліпила штани, чоботи, кожушок. Розкішний лівий вус Ферреро розкрутився, в куточку рота стирчала незмінна люлька.

На доброму й лагідному обличчі Сергія Миколайовича позначилися жовна.

— Мехті краще. Небезпека минула. Тепер треба відвернути небезпеку від бригади, — багатозначно сказав він.

— І це треба зробити сьогодні ж! Завтра Карранті з'явиться в Трієсті, і фашисти знатимуть про нас багато подробиць, відомих Тільки мені, тобі й начальникові штабу. Ех, негідник, потрапив би він до моїх рук!

Ферреро ніяк не міг заспокоїтись.

— Нічого не поробиш, треба звідси йти, — промовив Сергій Миколайович.

— Ходімо до карти, полковнику, — зітхнув Ферреро: — Треба йти в далекі ліси, міняти зв'язок, лінії постачання. Карранті ще заллє нам за шкуру сала. Вір моєму слову, полковнику!

— Вірю. Ходімо, — сказав полковник, його все ще не покидали глибокі роздуми.