Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Це був Стренг — один з наймогутніших уолл-стрітівських директорів.

Коло замкнулося. Чарлз і раніше догадувався про існування таємних зв'язків між Ку-клукс-кланом, розвідкою, Пентагоном. Він підозрював, що служить слугам… Тепер він зустрівся з одним із господарів, з одним із тих, на кого йому так хотілося бути схожим самому. Раніше Чарлзові здавалося, що він ненавидить багатіїв, магнатів, які прибрали до своїх рук усі багатства і не дають простим людям, на зразок Чарлза, пробитися в житті. Ще трохи — і деякі наївні агенти ФБР вважали б його «незадоволеним», «червоним». А він просто заздрив багатим — гострою, нестерпною заздрістю… Тим-то Беннет і обрав собі шлях, який привів його сюди… І тепер у нього, Беннета, були гроші, і чим більше їх було, тим відданіше й ревніше захищав він жменьку панів з Уолл-стріту. А навколо нього копошились інші беннети, дрібніші, які відстоювали його інтереси й потай сподівалися стати коли-небудь такими ж, як Чарлз… Беннет почував себе тепер стопроцентним американцем, і не тільки службовий обов'язок змушував його проводити політику, яку диктував Уолл-стріт. Він убивав, грабував, наживався, бо тільки це могло привести до «щастя» й «успіху», як він їх розумів.

Беннета цілу зиму вчили різноманітних речей — світських манер і влучної стрільби, десятків кодів і шифрів, умінню їсти устриці, прийомів джіу-джитсу.

Наступний рік він провів у Європі на Лазурному березі, в Каннах та Ніцці. Чарлз видавав себе за нащадка багатої американської сім'ї; разом з «дружиною» він приймав у себе французьких політичних діячів та італійських промисловців, грав у рулетку, влаштовував бали, а в Штати широким потоком ішла інформація, що стосувалася і Франції, й Італії, і всієї Центральної Європи. Чарлзу довелося за цей час задушити в машині француза-шофера, зарізати служницю, яка, прибираючи кабінет, знайшла в шухляді письмового стола креслення нового французького танка. І все-таки «курортну» діяльність Беннет вважав найкращим періодом у своєму житті.

Саме тоді він і відкрив рахунок у найсоліднішому з нью-йоркських банків.

Потім його відкликали в Штати, примусили зубрити німецьку мову і стрибати з парашутом.

У 1938 році Беннет уже був у Німеччині й здійснював зв'язок концернів Круппа та «І. Г. Фарбеніндустрі» з своїми хазяями.

Потім він побував у багатьох інших країнах…

За три роки Беннет посивів, але нерви його не їдали.

Вперше його нерви почали здавати тут, у горах. Хазяям Чарлза стало ясно, що росіяни все-таки виженуть націстів із своєї землі й рушать далі — визволяти інші народи. Росіян не можна було пускати на Захід. І Беннет пробрався до партизанів Адріатики. А тепер не знав — чи вибереться звідси? Найтяжчі дні в житті Беннета настали тоді, коли він зіткнувся з росіянами.

Беннет зціпив зуби. Не час розкисати, Чарлз!.. Треба взяти себе в руки. Справи не такі вже й кепські, як здається на перший погляд; у штабі армії, в корпусах і бригадах є свої люди; та й, кінець кінцем, йому поки що доводиться стикатися лише з таким молокососом, як Михайло; і він зуміє звідси вибратись, а коли вибереться, то, безсумнівно, тоді вже він сам сидітиме в Нью-Йорку, а в Європу посилатиме інших…

Карранті почув шум у дворі й поморщився. Очевидно, повернувся полковник Сергій. Треба одягатись.

Він скинув ковдру, взув чоботи й простягнув руку до куртки, що висіла на стіні.

Рука його застигла в повітрі.

Він почув знайоме, дратуюче скрипіння коліс. Так могли скрипіти тільки колеса підводи Дімо Крайнєва: цей скрип Карранті пізнав би серед скрипу сотень інших коліс!.. Кожного разу, коли Крайнєв повертався з Саги, Карранті догадувався про його повернення по скрипу.

Одначе, виглянувши у вікно Карранті не побачив серед партизанів, ще повернулися з завдання, ні підводи, ні Крайнєва. «Що це, приверзлося мені, чи що?» подумав він. Та ні, скрип долинув до нього досить виразно… Виходить, що Крайнєв зараз ховається… Але ховатися йому нема чого. Значить, Крайнєва ховають партизани. Ховають для того, щоб не видати Карранті. Бач, як вони тріумфують там внизу! Наче нічого особливого й не сталося! А потім вони прийдуть до нього, до Карранті, і почнеться те страшне, від чого важко вже буде відкрутитись… Карранті бачив перед собою гнівні, палаючі очі Ферреро, який ладен розшматувати його; і спокійний, і тим більш нещадний, погляд російського полковника… Звичайно, Карранті міг і помилитися… А якщо ні?.. Перевіряти свої здогади все одно було пізно. Карранті все ще дивився з вікна вниз. У світлі ліхтарів мелькали постаті партизанів. Ось простоволоса Лідія Планічка, лице її здається зараз відлитим із бронзи; ось полковник Сергій обнімається з Ферреро. Весь двір заповнений озброєними партизанами. Все — як завжди… І все-таки чуття навряд чи обманює його: він піймався. Знаменитий розвідник «номер дев'ятий» попався, як миша в мишоловку!..