Владимир Малик - Двоє над прірвою

— Замовкніть, свині! — капрал бив не цілячись.

Крики посилились.

— Дурень!

— Мерзотник!

— Чума! Фашистська чума! — вигукнув голосно солдат із забинтованою головою.

Капрал вирячив очі. Слово “чума” чимось вразило його.

— Тшума? Вас іст дас — тшума?

Підбіг перекладач — пояснив. Німець побагровів.

— Свиня! Я уб’ю тебе!

Кийок зі свистом опустився на забинтовану голову немолодого вусатого солдата. Пов’язка злетіла, з рани хлинула кров. Смертельна блідість покрила обличчя нещасного.

— Чума! Будь ти проклятий! — прохрипів той.

Поранені зчинили ще дужчий крик.

— Замовкніть, брудні свині! — лайнувся Чума, а потім наказав солдатам: — Перекидайте воза!

Він сам перший ухопився за полудрабок, підважив плечем. Йому допомогли міцні солдатські руки.

Віз поволі піднявся і з гуркотом перекинувся. З нього зі стогоном і прокльонами покотилися на землю поранені.

— Затягніть цих свиней у табір! А підводу заберіть — вона знадобиться!

Я кинувся до Жердіна, звів на ноги. Лікар Ступак підтримував Смольникова.

— Швидше! Швидше! — ззаду стусонули прикладом.

Жердін обіперся мені на плече. У тісняві, шкандибаючи, поминули ворота, широкий двір і опинилися перед другими дротяними ворітьми, розчиненими навстіж.

Я здригнувся — мені сталю моторошно. Нас заганяли у величезне, з високими прямовисними стінами глинище. Там вирував багатотисячний натовп, що безперервно ворушився, мов мурашник. Над ним угору, до сірого низького осіннього неба здіймався глухий, протяжний, якийсь болісно-тривожний людський крик: “А-а-а!..”

Так от звідки той незрозумілий гул!

Здалеку здавалося, що виходив з-під землі. Так воно й було: гул виривався з глибокого кар’єру і, мов шум морського прибою, линув удалину. Той гул сплітався з вигуків, викриків, з розмов багатьох тисяч людей, кинутих у цю страшну яму, за колючий дріт.

Потік новоприбулих заніс нас на середину глинища, де починався пологий схил до яру. Я вибрав на горбочку суху вільну місцину, і ми сіли. Біля нас примостилися Ступак і Смольников.

Жердін стогнав, просив пити. У нього піднялася температура, нестерпно боліла рана.

Посудини у нас не було. Та й де набрати води?

Однак я швидко помітив, як полонені п’ють просто з калюж, що виблискували в глині. Одні лягали животом на землю і припадали сухими, запеченими губами до каламутних озеречок. Інші зачерпували воду пілотками або пригорщами…

— Зачекай, я зараз, — і, знявши з голови пілотку, попростував до калюжі.

Коли через якийсь час повернувся, то побачив, що лікар Ступак забинтовує Жердіну ногу.

— Ну що, лікарю?

Той скрушно похитав головою і не сказав нічого.

Я дав Жердіну попити, і він, трохи заспокоївшись, затих.

Підкрався вечір. У глинищі зразу посутеніло, війнуло холодом. Я прикрив пораненого шинелею, сам сів поряд. Навколо снувало, хвилювалося багатотисячне людське море. На нас ніхто не звертав уваги. Кожен заклопотаний власним лихом, хоча, коли подумати, воно тут в усіх було спільне.

Тим часом густа осіння пітьма налягала на землю. Мжичив дрібний дошкульний холодний дощ. Наступила наша перша ніч у Хорольській ямі.

Наступні дні минули під знаком нестерпного голоду. На кільканадцять тисяч чоловік привозили з поля дві чи три підводи цукрових буряків і картоплі, варили ріденьку баланду, якої не вистачало і для половини в’язнів. Люди жували траву, бур’ян, намагаючись хоч чим-небудь втамувати голод. Але це, звичайно, не допомагало… Особливо тяжко доводилося пораненим та хворим. Вони танули на очах, і кожного ранку крізь ворота виїжджали підводи, навантажені трупами. Мертвих ховали тут же, на горбі, за глинищем.

Я відчував, що сили мої гаснуть. Здавалося, лютий звір роздирає нутрощі,— так хотілося їсти. Несила було дивитися на Жердіна, котрий мучився не тільки від голоду, а й від рани. Ногу йому пекло як вогнем. Губи зчорніли, пошерхли. Не спав він ні вдень ні вночі… Лікар Ступак розводив руками, похитував головою, але допомогти нічим не міг. В його польовій сумці не залишилося жодного бинта, жодного жмута вати. Довелося рвати білизну.

Капітан Смольников, хоча сам після контузії ледве тримався на ногах, весь час стовбичив біля воріт — хотів потрапити у команду, яку німці набирали щодня для роботи в полі. Та йому ні разу не пощастило, і він повертався ні з чим. Лише одного разу зумів схопити окраєць хліба, перекинутий через огорожу жінками, що кожного дня з ранку й до ночі сновигали попід табором у надії впізнати чоловіка, сина чи брата. Той окраєць він розділив між нами…