Владимир Малик - Двоє над прірвою

Вони рушили уздовж ешелону, скрадаючись повільно, обережно. Попереду знову Володя, а кроків за десять позаду Таня.

В обох тривожно-радісно билися серця. Ще б пак! За кілька хвилин сядуть на поїзд, і він повезе їх далеко-далеко від тих місць, де на них чигає тюремна камера, шибениця, куля.

На великій залізничній станції ніколи не буває тихо. Десь заляскають буфери, засопе паровоз, загримкотять колеса; подасть свій голос вокзальний дзвін; почується гомін людських голосів чи заграє ріжок стрілочника. Але всі ці звуки якось не помічаєш, бо всі вони зливаються в один суцільний гамір…

Раптом серед цього станційного шуму, припиняючи плин райдужних думок, пролунало коротке, але грізне слово:

— Гальт!

Воно пролунало майже над самим вухом, і Володя зупинився. Перед ним, хтозна-звідки взявшись, виросла темна постать поліцая, окоренкувата, огрядна, з гостроверхим шпичаком на касці, що мала два козирки — попереду й позаду.

— Гальт! — повторив свій наказ поліцай і підняв руку з пістолетом. — Хто такий? Відповідай, а то стрілятиму!

— Я робітник зі Сходу! Моє ім’я Володимир! — відповів Володя. — Не стріляйте!

— Остарбайтер? — перепитав поліцай. — Звідки ти? Чому тут опинився в такий час? Крадеш?

Володя знав, що за крадіжку, навіть за крадіжку шматка хліба чи кількох кілограмів картоплі, чекає концтабір.

— Ні, я не краду. Як бачите, у мене нічого немає. Просто я повертаюся після роботи у свій табір.

— Який табір? — поліцай наблизився майже впритул, щоб краще роздивитися затриманого, але пістолета не опускав.

Збрехавши раз, Володя мусив брехати й далі.

— Залізничний табір, — відповів він, миттю пригадавши дощані бараки неподалік станції.

— Ти кажеш правду, рус?

— Клянусь честю!

— Гм, не дуже я вірю твоїй честі, хлопче. Іноді сам собі не можеш вірити, а ти хочеш, щоб тобі поліція вірила. Такого не буває! Ходімо зі мною!

— Куди?

— Як куди? В табір. Там я пересвідчуся, чи ти сказав правду. Якщо правду, тобто якщо ти справді так пізно йдеш з роботи, то спокійно ляжеш спати; якщо виявиться, що ти мав намір щось украсти, то дам двадцять п’ять гарячих в одне місце; а якщо втікач, тоді твої справи, хлопче, кепські — тільки засвистиш у концтабір! Будь певен, я вже подбаю про це! Через мої руки не один такий субчик прямим ходом відправився туди! Кругом! Кроком руш! — Поліцай боляче штовхнув Володю дулом пістолета між, лопатки. — Іди!

Густа темрява скрадала неясні обриси ешелонів. Під ногами шарудів щебінь. Десь, випускаючи спрацьовану пару, глухо сичав паровоз.

Володя йшов поволі, похнюпившись. Гарячково міркував: “Що робити? Де поділася Таня?”

Поліцай не відставав. Важко сопучи, штурляв пістолетом у спину, покрикував:

— Іди! Іди!

“Де він узявся, чорт? Невже кожного вечора приходить на вокзал і промишляє тим, що вистежує і ловить втікачів? Може, з цього має якийсь зиск? Може, фашистська влада платить за кожного спійманого?.. Чи просто сліпий випадок звів нас у вузькому проході між ешелонами?

Як би там не було, справи твої, хлопче, як каже поліцай, кепські”.

Думаючи так, Володя поволі брів вузьким темним проходом, спотикаючись на шпалах і на крупному щебені. “На втечу — годі й сподіватися! Старий — досвідчений жук: не відстає ні на крок і пістолетом штурляє прямо між лопатки, в хребет. Не встигнеш і оком змигнути, як пальне тобі в спину чи в карк — і каюк!”

Ешелон, що стояв по ліву руку, раптом рушив. Натужно заскреготів колесами паровоз, заляскали буфери… І ніхто, звичайно, на станції не почув, як у цю мить пролунав короткий тріскучий постріл.

Поліцай тихо охнув і засторцював головою донизу.

— Тікаймо, Володю! Швидше на поїзд! — почувся позаду голос Тані. — Кожна секунда дорога!

І першою стрибнула на підніжку вагона.

Але Володя схопив її за руку, потягнув до себе. Дівчина не втрималася — й опинилася в обіймах у юнака.

— Куди? Хіба не бачиш, що цей поїзд іде на захід? Та й не можемо ми залишати тут напризволяще труп поліцая, якщо хочемо тікати залізницею. Не встигнемо далеко від’їхати, як його знайдуть, — і на всіх станціях, по всіх поїздах почнуться обшуки, облави. Нас відразу схоплять…

Таня обережно вивільнилася з його несподіваних обіймів.

— Де ж ми його подінемо?

Володя на мить задумався. Мимо них повільно пропливали порожні вагони товарняка.

— Швидше! Допоможи мені! — скрикнув приглушено.

Він схопив поліцая попід плечі, Таня — за ноги, і вони разом швиргонули його у темний отвір дверей.