Леонід Тендюк - Смерть в океані

На вахтах він не стоїть, з ранку до вечора із судновим лікарем «ріжеться» в «козла» та тричі на день з'являється в кают-компанію за обідній стіл.

Щоправда, Гудзонович часто-таки робить обхід житлових приміщень. Уже вкотре інструктує кожного, як себе вести в іноземному порту. І взагалі — як себе поводити, ніби ми дикуни, а він місіонер, посланий нас просвітити.

Настирливо попереджає, щоб ніхто не смів писати щоденників.

— Може статися, нотатки ті загубите, тоді кожне слово — ви там такого понаписуєте! — обернеться проти вас.

Чого воно має так обернутися, нам невтямки. Адже поводимо ми себе з гідністю — не з неба ж упали: і в школі вчилися, і комсомольці. Як мовиться, діти своєї землі.

Нас ображає ця недовіра. І хоч помпа щоденники заборонив, дехто їх таки веде.

Степан зізнався, що списав уже кілька зошитів. Міг би про це й не говорити — я сам не раз бачив, як він щось мережить після вахти.

— Навіть Кузьмич нотує,— пошепки мовив. — А якщо дракон узявся за перо, нам сам бог велів.

Я тими нотатками не захоплююся. Пам'ять у мене й так гарна, хоч, правда, колись і сам вів щоденник.

— Писарчуки, а не мореплавці!

— Не глузуй, Васько, — образився Очеретний. — Це ж унікальна історія! Сюди рідко хто з наших потрапляє. Отож треба зафіксувати й увічнити.

— Гаразд, не буду. Пишіть, Геродоти!

Скребло — заточену з кінців лопатку, аби вона не вислизнула з рук і не впала у воду, ми, винахідливі, прив'язали до стегна. Щітка для фарбування теж на мотузці. Відро з мастилом гойдається поряд.

— Смертельний цирковий номер! — каже Степан, утримуючи рівновагу на підвісці та намагаючись дістати й зачистити ушкоджені місця на металевому обводі борту.

Ми трудимося, виконуючи наказ боцмана.

Він, Кузьмич, говорить правду — даремно ми з ним інколи сперечаємося: людина жодної миті не повинна залишатися без діла. Інакше загризе нудьга, душа вчахне й запліснявіє, бо лише в праці вона розквітає й набирається сил.

Відрадно бачити наслідки своїх старань… Ми он із Степаном всього-на-всього кілька годин працюємо, а вже кормову частину, по саму ватерлінію, зачистили й тепер почали суричити.

Судно увесь час похитується, гойдається й підвіска, і ми на ній схожі на повітряних акробатів.

У високості неба ані хмариночки. Проміння сліпуче — дивитися боляче, тіло огортає теплом.

Ця спекотна купіль небезпечна. Та від сонячного удару в нас на голові брилі. Крислаті полотняні брилі й вузенькі плавки, більше нічого.

— Все моє ношу зі мною — омніа меа мекум порто, — відправляючи нас на забортні роботи, виголосив боцман.

Двигтіння, що йде знизу, від головної машини та од інших суднових механізмів, передається сталевій оболонці нашого ковчега.

Послаблюючи із Степаном кінець линви, на якій тримається підвіска, й опускаючи її нижче, майже до води, я ненароком дотикаюся шорсткою долонею до розпашілої, забризканої поверхні борту. Відчуваю шовковисту гладінь, ласкаве тепло, живу, схожу на дрібне тремтіння, пульсацію. Так, ніби це кінь, що пробіг не один десяток кілометрів і, збуджений, зупинився, і я погладжую його розгарячілі боки.

Чого тільки не спаде на думку мрійливому степовикові!.. Щогли — грива, плетиво вант — срібна збруя. Стоїть, притомлений, наш коник посеред тропічного океану, за тридев'ять земель від рідного берега.

Вода переливається променисто й різнобарвно. Прозора, чиста. Здається, можна уздріти дно, якби, звичайно, не прірва, що лежить під «Вихором».

Коли із пензля, яким я фарбую, на воду падають червоні краплини сурика, по ній то тут, то там раптом спалахують огнисті квітки, і наші голови, віддзеркалені синюватим люстром океану, стають заквітчаними, в німбі сонячного проміння. Ніби ми боги.

Ідилію цю щоразу порушують непрохані відвідувачки, акули. Вони всю дорогу супроводжують судно. Якщо ж «Вихор», як ось зараз, зупиняється, хижачки виписують довкруг нього широкі кола, сподіваючись на поживу.

Кок Андрухович-Брюховецький підгодовує ненажер: виливає за борт помиї, кидає лушпиння й недоїдки. Геть усе поглинають, кляті!

Нині під нами шастає кілька зелених акул. У воді, де ще мить тому видніла моя заквітчана голова, ворушаться їхні довгасті тіні.

Це нас не дивує. Ми до такого звикли. А все ж Очеретний, пританцьовуючи на підвісці, гукає:

— Дармоїди! Хто сміливіший — налітай! — і жбурляє огризком яблука.

Степанів голос привертає до себе увагу. Правда, не акул.

— Ви нікуди не втекли?