Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

— Телепатія? — з усмішкою спитав тонким голосом доктор Васенькін.

— Так… щось подібне. Але які джерела енергії живили тут транспортні двигуни і до цього часу живлять освітлювальну систему і багато інших механічних пристроїв, ми точно сказати не можемо… — вів далі Арнаутов.

— “Живлять до цього часу?” Тобто уже кілька сотень років? — швидко спитав Венберг.

— Так… кілька століть, — спокійно підтвердив Арнаутов. — …Ми цього не з’ясували. Логічно міркуючи, можна назвати лише єдине мислиме джерело енергії, яке існує десь тут, але, очевидно, старанно заховане, вірніше, дуже добре ізольоване. Це енергія якогось елемента, подібного до радію.

— Ви маєте на увазі природне розкладання чи штучне розщеплення, якого за останні роки наполегливо добивається у своїх дослідах з атомом лорд Резерфорд? — уже серйозно спитав Венберг.

Арнаутов на мить одвернувся, і всі побачили за його спиною чорну (схожу на класну) дошку. Арнаутов швидкими ударами крейди написав на ній формулу:

E = mc2

— Ви знаєте цю формулу, панове?

Венберг, Майгін і Берсеньєв ствердно кивнули.

— Звичайно, — відповів Берсеньєв, — це відома формула Ейнштейна про пропорціональність між масою будь-якого тіла і відповідною їй енергією. Але при чому тут вона?..

— А ось при чому. В минулому році моя дружина прислала мені цікаві матеріали про так званий сольвеєвський з’їзд фізиків, що відбувався два роки тому. На цьому з’їзді разом з Ейнштейном, Ланжевеном, Лоренцем, Резерфордом та іншими світилами сучасної фізики була присутня молода жінка, руки якої були обтягнені глухими високими рукавичками. Коли Ейнштейн спитав її, що у неї з руками, вона посміхнулась і написала пальцем у повітрі оцю формулу… — Арнаутов показав на дошку. — Жінка сказала: “Мої руки обпалені промінням радію… Це найкращий доказ справедливості вашої формули, пане Ейнштейн, формули, що виражає дію енергії, яка дорівнює масі, помноженій на квадрат швидкості світла…” Сподіваюсь, ви догадалися, панове, що цю жінку звуть Марія Кюрі… На наших руках і на руках тих чудесних привидів, яких ми бачили на картинах “ілюзіону”, немає слідів невідомої енергії, яка безперечно живила і досі живить механізми цього підземно-зоряного світу, але не сумніваємося, що тут ми маємо справу саме з такою енергією…

Венберг хотів було сказати: “А доказів у вас все-таки немає”, але передумав і тільки махнув рукою.

— Та залишімо в спокої джерела енергії, — вів далі Арнаутов, наче відгадавши думку Венберга. — Перейдемо до переконливіших доказів. Справа в тому, що ми з вами перебуваємо в… обсерваторії. Так-так, саме в обсерваторії. Тільки в цій обсерваторії нема і ніколи не було ніяких телескопів… у нашому розумінні цього слова. Ось над нами купол-стеля. Давно, коли космічний корабель був на поверхні землі, і ще раніше, коли він мчав з великою швидкістю у світовому просторі, ця стеля була дзеркалом, на якому з’являлося точне відображення небозводу або збільшене зображення небесних тіл. Для спостереження світил, мабуть, існувала ціла система дзеркал, стінних і настільних… Петю, “ілюзіони” з картинами обсерваторії тут?

— Тут, Костянтине Платоновичу. — Петя поклав на стіл три кулясті апарати.

— Як діставав астроном у цій обсерваторії зображення небозводу або зірок?.. На це питання відповісти поки що важко. Але давайте розглянемо деякі зоряні панорами.

Арнаутов увімкнув перший “ілюзіон”, і біла куполоподібна стеля перетворилась у глибокий небозвід. Між Ніною Росс і Майгіним з’явилось об’ємне зображення молодого велетня-астронома у променистому вбранні.

Але очі всіх були звернені до стелі-купола. Зоряна панорама була прекрасна. Власне, це не була панорама у звичайному розумінні слова. Той, хто сподівався побачити застиглий небозвід, помилявся. У чорнильній імлі струнким потоком рухались яскраві немигаючі іскри. Здавалося, що небо швидко обертається над головами. І раптом з-за краю чорного купола виринув великий світлий диск завбільшки з повний Місяць, Та це був не Місяць. Диск випромінював м’яке зеленкувате сяйво і в міру просування через купол швидко збільшувався у розмірах. Ніхто не встиг як слід розглядіти його — диск уже зник за протилежним краєм купола.

— Що це? — приголомшено спитала Ніна Росс. — Марс? Місяць?

— У мене навіть у голові запаморочилося, — признався Венберг: — Що це було, Костянтине?

— Хвилиночку, панове, — сказав Арнаутов. — Зараз це світило з’явиться знову. Сподіваюсь, ви пізнаєте його.