Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

В кінці третього дня Майгін сердито відкинув блокнот, у який записував під диктовку Арнаутова про механізми, і випалив:

— Згода. Лечу з вами.

Арнаутов радісно посміхнувся. У ту ж мить десь нагорі почувся крик Петі:

— Костянтине Платоновичу! Андрію Гавриловичу! Де ви? Виходьте! Ніна приїхала!

Майгін, не промовивши й слова, повернувся і побіг до “ліфта”. Арнаутов пішов за ним.

— Хто приїхав? — спитав інженер.

— Наші… анадирці. Ніна Росс і Венберг. І ще якийсь доктор… Та ви не хвилюйтеся, Костянтине Платоновичу, це все свої. Правда, доктора я не знаю… Теж, мабуть, засланець.

— А я і не хвилююсь. — Арнаутов усміхнувся. — Мене тепер голими руками не візьмеш… До речі, Венберг… Це не Григорій Миколайович?

— Так, Григорій Миколайович Венберг. Ви з ним знайомі?

— Зустрічалися… — непевно сказав Арнаутов.

На “верхній палубі” корабля-міста їх чекав Петя.

— Приїхали! — вигукнув він. — Ніночка загоріла, обвітрилася…

— Де вони? — спитав Майгін.

— Там, у таборі.

Вони зіткнулися з новоприбулими біля входу в печеру — тим не терпілося скоріше подивитися на “підземне чудо”. Ніна Росс, студентка і однокурсниця Петі, теж практикантка, струнка дівчина років двадцяти трьох, злякано відсахнулась, коли з похмурого підземелля до неї з захопленим ревом кинувся запорошений, зарослий щетиною чоловік у розстебнутій куртці.

— Господи, Майгін, не можна ж так! — хмурячись і посміхаючись одночасно, говорила вона, поки Майгін, поблискуючи білими зубами, тряс її руки. — У мене навіть серце спинилося…

— Пробач, пробач, Ніночко… Це я не навмисно. Нарешті ви приїхали! Ми вам тут таке покажемо… Здрастуй, Григорію Миколайовичу! — Майгін відпустив нарешті руки Ніни і обернувся до Венберга, який стояв поруч і посміхаючись дивився на нього: — Давай, брат, обнімемося з радощів…

Друзі розцілувалися.

— Ось, — вів далі Майгін, — дозволь представити тобі Костянтина Платоновича Арнаутова.

— Арнаутов? — Венберг зробив крок до інженера. — Костя! Ти? Очам не вірю!.. Як ти сюди потрапив?

Кілька років тому Арнаутов і Венберг вчилися разом у Петербурзькому університеті. Правда, Арнаутов вчився на інженерному, а Венберг — на геологічному, але жили вони в одній кімнатці на Виборзькій стороні, ділились останньою копійкою, палко сперечалися і міцно дружили. Незабаром після закінчення університету вони загубили один одного. Ця зустріч для обох, правду кажучи, була несподіваною.

— Он який ти став! — промовив Венберг, поклавши руки на плечі інженерові і оглядаючи його з голови до ніг. — Змарнів, витягнувся… І не впізнаєш. То як ти опинився тут?

— Утік з заслання, — невесело усміхнувся Арнаутов.

— Був на засланні? За що? Політика?

— Ні, за підпал…

— Ах, так, так, пригадую… Звичайно… Це ті твої ракети, так? Ну добре, про це потім. Познайомтесь, ось доктор Васенькін Сергій Іванович. Прекрасна людина, рекомендую…

Доктор, маленький, сухий чоловічок з чеховською борідкою і в пенсне, вклонився.

— Теж засланий, — сказав він тонким голосом. — Правда, не втікач.

— І теж за підпал? — не стримався веселий Майгін.

— Ні… За політику. Я соціал-демократ.

— Ну, добре, добре, — втрутився Берсеньєв. — Панове, будете відпочивати з дороги?

— Який там відпочинок! — вигукнув Венберг. — Показуйте нам, що ви знайшли…

— Так, так, будь ласка, Клавдію Володимировичу! — підхопила Ніна.

Берсеньєв оглянув усіх і сказав:

— Добре, друзі. Ходімо.

Біля входу в печеру Майгін схопив Венберга за рукав.

— А доктора навіщо притяг сюди? — пошепки спитав він.

— На всяк випадок, — зробивши страшні очі, відповів Венберг. Потім скоса подивився навкруги і додав: — Сергій Іванович розумна людина, можеш не хвилюватись. Зрештою, він тут не як професіонал.

Новоприбулі ночували у кораблі-місті. Та навряд чи хто з них заснув у цю ніч. Надто незвичайне було все, що вони побачили і почули, — чудові будинки, в яких двері самі відчинялися, лабораторії з дивовижними приладами, безперервна тиха музика, “вітно” і кольорові коржики, гігантські надра, заповнені незвичайними механізмами, нарешті, сцени і живі картини, відтворювані “ілюзіонами”… Венберг перелякався на смерть, коли з білого овального дзеркала над “саркофагом” на нього глянула “снігова красуня”, і довго потім стояв приголомшений, хрестячись. Ніна відверто плакала, розмазуючи по обличчю сльози, коли в клубах пару і багрових відблисках виверження гинули горді і прекрасні господарі міста-корабля. Доктор Васенькін метався між “живими портретами” і сценою танцю Уру, хмурився, потирав пенсне і бурмотів собі під ніс щось про гальванічний струм і про шарлатанство. Словом, новоприбулі були вражені й пригнічені. Якщо в них і був якийсь сумнів щодо розуму Берсеньєва, Майгіна і Петі, то з того моменту, коли вони самі переступили поріг підземного міста, цей сумнів зник. Правда, зате виник сумнів зовсім іншого характеру…