Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

Костянтинов кивнув. Очі його блищали.

— Ви, Майгін, — обернувся він до молодого геолога. Майгін неквапливо наповнив свою склянку.

— Я спостерігав різні побутові сценки за допомогою свого і трьох знайдених тут “ілюзіонів”, — сказав він. — Усе це, очевидно, дрібні і незрозумілі мені дільця колишніх мешканців підземного міста. Одна сцена здалася мені цікавою. Дія відбувалася в обсерваторії. Хтось, певно, астроном, розглядав зоряне небо, але, уявіть собі, не в телескоп, а у величезному дзеркалі. Звідси, між іншим, висновок: значить, ці лампи вони вміли гасити, коли місто було на поверхні. Інакше як би вони спостерігали нічне небо при такому освітленні? — Майгін сьорбнув “вітна”. — Я астрономію пам’ятаю лише з гімназії, а це дуже мало, але мені здається… Взагалі, мені здається, що в цьому дзеркалі відбивалася не маленька ділянка неба, а ціла півкуля. Проекція цілої півкулі небесної сфери. Начебто спостереження велися з високої гори або… з аеростата.

— Правильно! — вигукнув Костянтинов. — Купол неба, який спостерігається з польоту! Спасибі, Майгін! Якщо у мене й лишалася краплина сумнівів щодо моєї ідеї, то ви остаточно висушили її.

Він окинув усіх палаючим поглядом і сказав, карбуючи кожне слово:

— Це місто колись ширяло високо в небі, у темному глибокому зоряному небі. Так-так! Люди, які жили в ньому, побудували його не на нашій планеті, бо це місто є не що інше, як величезний чудово обладнаний міжпланетний корабель. Багато років тому люди з якогось іншого, далекого світу прилетіли на Землю і загинули тут під час виверження вулкана. “Ілюзіон” показав нам цей трагічний момент. Їхній корабель був залитий лавою і засипаний землею…

Костянтинов на хвилину замовк і подивився по черзі в очі кожному з своїх слухачів. В очах студента він побачив подив, що межував з переляком, тривогу прочитав у очах Майгіна, настороженість — в очах Берсеньєва.

— Ні, ні, я не божевільний, — усміхнувся Костянтинов. — Відкиньте цю думку. Ось мої креслення. Я п’ятнадцять років працював над проектом міжпланетного корабля з потужними ракетами. Такого самого ракетного корабля, на якому ми з вами перебуваємо зараз…

— Ви Арнаутов! — вигукнув Майгін.

— Так… Я Костянтин Арнаутов, конструктор ракетного літаючого корабля.

— Тепер я розумію, як ви тут опинилися. Тобто я догадуюсь… — тихо промовив геолог.

— Ви не помилилися, Майгін. Я втік з Якутського острогу. Мене заслали за те, що один високопоставлений чинуша, який затирав мій проект, помер з переляку, коли вночі запалав його будинок. А спалахнув він тому, що в нього влучила моя ракета, яку я пустив на доказ своєї правоти. Я хотів довести, що ракети можуть літати і падати туди, куди пошле їх винахідник… Про це писали всі газети. Мене засудили на десять років, але я втік. Хотів поїхати в Америку. І вже влаштувався було на одне китобійне судно, але шторм розбив його і закинув мене сюди. Я благословляю цей шторм і вас, бо ви відкрили в землі живе втілення моїх задумів, доказ життєвості моєї ідеї… На каторзі я відновив усі свої креслення, які у мене забрали…

Напруженість, що світилася в очах геологів, танула. Вони згадали цю людину, про дивний проект і трагічну долю якої багато чули п’ять років тому.

— Випийте це, — сказав Петя, підсуваючи Костянтинову склянку.

— Спасибі, Петю. Коли ви, Майгін, розповідали про своє відкриття, у мене сяйнув лиш неясний здогад. Ні, це був навіть не здогад, не думка, а якась тінь думки: “А що, коли…” Навіть мені це здавалося неймовірним. Легко сказати — ціле місто! Але на другий день я знайшов потужні ракетні камери у глибокому донному відділенні і впевнився у своїй думці. Я оглянув ці чудові механізми, вони незмірно досконаліші за все, що я знаю про реактивні проекти. Багато, дуже багато залишилося для мене незрозумілого. Я не знаю, наприклад, яке джерело енергії живило їх у польоті, які сили давали цю енергію, але я вже безповоротно переконаний, що ми з вами перебуваємо на зоряному кораблі, який залетів до нас з далекого, поки що невідомого нам світу.

У цей день Берсеньєв, Майгін, Петя, до глибини душі схвильовані повідомленням Арнаутова, ходили наче приголомшені. Якщо місяць тому реальність підземного міста слабо сприймалася їхньою свідомістю, то тепер, коли це місто перестало бути містом і перетворилося у міжзоряний корабель, вони були остаточно збиті з пантелику.

Але Арнаутов розповідав так пристрасно, так переконливо, що мимоволі хотілося вірити. Та й яке інше логічне пояснення, по правді кажучи, можна було дати цьому чуду в надрах вулканічного півострова на Тихому океані?