Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

— Пам’ятаєте, друзі мої, коли ви вперше розповідали мені історію вашого відкриття і показали перші об’ємні картини ілюзійного апарата, я сказав вам, що повинен перевірити одно неймовірне припущення. Я закінчив перевірку. Моя здогадка підтвердилась. І про це я завтра доповім вам.

— А чому не сьогодні? — спитав Петя.

— Тепер ніч. Якщо я вам скажу сьогодні, ви не спатимете. А спати вам треба. Бачите, до чого мене довели безсонні ночі, — Костянтинов показав на свої запалі щоки. — А крім того, — додав він посміхаючись, — мені хотілося б зробити своє повідомлення нашому маленькому науковому товариству у більш урочистій обстановці.

— Згоден! — сказав Майгін.

— Я теж, — підтримав Берсеньєв і додав, лукаво усміхаючись: — І все ж мушу признатися, що вперше зустрічаю мисливця, який носить у своїй сумці креслення, знає інтеграл Ейлера і урочисту обстановку наукових товариств.

Костянтинов розсміявся чудним хрипким сміхом, не змінивши при цьому суворого виразу свого аскетичного обличчя.

— Ви сумніваєтеся, Клавдію Володимировичу, що я мисливець? Даремно. Я справді мисливець. Тільки моя дичина якась неземна. Про це теж розповім вам завтра. А тепер на добраніч.

І він попрямував до своєї палатки.

Другого дня Берсеньєв, Майгін, Петя і Костянтинов зібрались у блакитному котеджі з “саркофагами”. Петя поставив на круглий стіл келихи з яскраво-червоним напоєм, цукерки і кольорові коржики, які приніс Нене з підвалу будинку. Костянтинов розклав біля себе свої креслення, блокноти і почекав, поки Майгін і Берсеньєв сядуть за стіл.

— Якщо ви, колеги, не заперечуєте, — сказав він, — я запропоную порядок денний нашої наради.

Берсеньєв ствердно хитнув головою. Майгін не витримав і засміявся:

— Анафема! Як урочисто! Прямо тобі академія. І далекосхідний Дон-Кіхот у ролі президента підземної наукової асамблеї. Слухайте, Костянтинов, ви або трошки, або зовсім божевільний. Але, слово честі, ви мені подобаєтесь!

— Ви теж, — посміхаючись, відповів Костянтинов.

— Божевільний?

— Ні. Подобаєтесь мені. Та ми ще встигнемо освідчитися, любий Майгін. А тепер почнемо нараду. Першим повинен виступити наш юнак. — Костянтинов глянув на Петю. — Хай скаже, які страви він поставив на цей стіл. Потім шановний Клавдій Володимирович доповість нам про свої спостереження над немеркнучими світилами цього підземного міста, а тоді ви, Майгін, розповісте про нові картини “ілюзіону”, які ви бачили. Останнім доповідатиму шановному товариству про свої дослідження я…

— Добре, — почав Петя. — Я скажу. Але ви їжте. Це дуже смачні їства. Я назвав їх “А-о”, бо так називала їх жінка, яка в “ілюзіоні” частувала своїх гостей. Запивайте “вітном”. Це якийсь поживний і освіжаючий напій, схожий на вино. Тому я і назвав його “вітном” від слова “віта” — життя. Звичайно, цю їжу і питво повинні ще дослідити хіміки, а найголовніше — дізнатися, чому вони так довго зберігаються, не псуючись… Я пересвідчився, що одного коржика досить, щоб заспокоїти голод майже на цілий день. Нене за кілька днів, проведені в підземеллі, зовсім переродився. Ви пам’ятаєте, який він був? У мене теж раніше завжди болів шлунок, а тепер їм ці коржики, і все наче рукою зняло.

— Це що ж, проносне? — сміючись, запитав Майгін.

— Ні, — зніяковіло відповів Петя. — Але якось дуже добре себе почуваєш, коли з’їси їх.

— Усе? — спитав Берсеньєв.

— Все.

— Доповідь з наукового боку слабо обґрунтована, — резюмував Майгін, наливаючи собі склянку червоного “вітна”. — Але що поробиш? Петя не хімік. З нього нічого не візьмеш.

Костянтинов поставився до інформації студента дуже серйозно.

— І все-таки він сказав багато. Його спостереження свідчать, що їжа і напій, які ви знайшли в цьому будинку, мають неоціненні якості. За ваше щасливе життя, юначе!

Костянтинов підняв склянку і осушив її одним духом.

— Я не міг близько спостерігати світні кулі над містом, — почав Берсеньєв, — але скористався біноклем і підзорною трубою. Я так, як і Петя, нічого певного про предмет моїх спостережень сказати не можу, проте дещо зрозумів і про дещо догадуюсь.

Берсеньєв відпив трохи з своєї склянки, взяв у жменю бороду і вів далі спокійно і розмірено:

— У кулях світиться газ. Його безперервне свічення підтримує якесь невичерпне джерело енергії. Можливо, джерело енергії тут одне, діє воно без проводів, на відстані, і живить усі механізми: лампи, білі дзеркала “саркофагів”, підйомники, двері, повітроочисні машини… Що це за “вічний двигун”?.. Важко сказати. Але якщо вже аналізувати тут усе, то, мабуть, без фантазії не обійтись… Мені здається, що “вічний рух” тут підтримує якийсь невідомий нам вид енергії, можливо — внутріатомна енергія. Оце і все.