Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

— Що це? — запитав Петя.

Куля гула. Вона гула і дзижчала зовсім так, як дзижчить муха, що заплуталась у павутинні.

— Гуде!.. — здивовано сказав Майгін.

— Це у неї всередині гуде… — злякано промовив Петя і відступив од кулі.

Майгін простяг було руку, але доторкнутись до кулі не зважився. Сердите гудіння все дужчало. Петя підвівся і відійшов.

— Ходімо звідси, Андрію Гавриловичу! Не минути біди!..

— Спокійно, Петю!

Майгін насторожено дивився на кулю і враз побачив, що від її матової поверхні піднімаються тремтливі хвилі сірого густого туману.

— Дивіться! Що це? — крикнув Петя.

Майгін підвів голову. Петю було ледве видно в сріблястім мареві.

— Я погано бачу вас, Андрію Гавриловичу! — ослаблим голосом сказав Петя. — Навколо вас крутиться якась пелена…

— І мені здається, що те саме навколо тебе, — відповів Майгін.

— Ходімо, Андрію Гавриловичу! Залиште цю кулю!.. Але Майгін схопив Петю за руку і посадив його поруч з собою.

— Сиди і мовчи…

Тим часом гудіння перетворилось на рев. Дивна метаморфоза відбувалася навколо Майгіна і Петі; світний туман, що виходив із кулі, затягнув усе перед їхніми очима. Потім пелена стала танути, але Майгін не пізнавав табору: палатки кудись зникли, вся місцевість змінилася. Не було вже чагарника, ліс присунувся зовсім близько, кругом лежали величезні валуни, А далі, над кратером мирного, давно погаслого Коронного вулкана, піднімалась висока чорна хмара — “пінія”, провісник близького виверження.

— Де ми? — спитав Петя, присуваючись до Майгіна.

— Тихо!

Петя оглянувся назад і вигукнув: — Місто! Наше місто…

Майгін повернувся усім корпусом. Місто було поруч, на поверхні. Велетенський прозорий купол, як німб, стояв над ним, і голубі будиночки здавались клаптиками чистого блакитного неба серед хмар. Але що було найдивнішим, від чого перехопило подих у Майгіна і студента: вони побачили людей цього міста. Люди стояли перед прозорою сферою і дивились на димучий вулкан. Їх було чоловік тридцять… То були дивні люди, одягнені в одноманітний твердий, стального кольору одяг. Їхні рухи здавалися незграбними. Голови у них величезні круглі, без очей, рота і носа…

Ці люди стояли, збившись у купку. Троє з них установлювали на вбитих у землю стовпах якісь прилади і схилялись над ними круглими великими головами, схожими на алюмінієві казани. Один запускав у повітря кольорові кулі, і ті лопались у нього над головою…

Нарешті той, що стежив за приладами, незграбно ступив крок уперед І… алюмінієвий казан на його плечах відкинувся назад… Майгін і Петя зрозуміли, що відкинувся шолом “водолазного костюма”, у якому був цей чоловік. У нього, виявилося, цілком нормальна голова, прикрашена важкими, як бронзова стружка, кучерями. Петі здалося, що він пізнав його… Ну, звичайно ж, він бачив цю голову на екрані в тому голубому будинку, де бачив і “снігову красуню”.

Жорсткий обладунок рудоволосого незнайомця розкрився, як стулки устриці, і чоловік ступив на траву перед своїми товаришами, одягнений у сяючу різноколірними вогниками туніку… Він підняв руки і викрикнув співучим голосом якусь фразу… Мабуть, сигнал, що дозволяв зняти захисні костюми…

Майгін і Петя уважно спостерігали. Ці дивовижні привиди з’явились перед ними так несподівано, як і їхні живі портрети на екранах “саркофагів”. Але чи вони — привиди?

Дивні люди, що невідомо звідки взялися біля підніжжя Коронної сопки, були високі на зріст, одягнені в легенький кольоровий променистий одяг, усі без головних уборів. Рухались вони плавно і ритмічно, наче в сцені з якогось балету… За новим співучим сигналом уся група, залишивши обладунки, попрямувала до Майгіна і Петі. Стрункі, красиві гіганти йшли легко, немов пливли над землею. Залишився біля міста тільки один, той, що першим скинув свій скафандр.

Зненацька Петя побачив “снігову красуню”. Вона підійшла до велетня з бронзовими кучерями і притулилась щокою до його щоки. Він посміхнувся, і відразу ж поруч з ним з’явився юнак, майже хлопчик,” теж рудоволосий, з великими синіми очима, широко розкритими, наче від цікавості і здивування.

“Снігова красуня” поклала руку на його плече. Потім усі троє — чоловік з бронзовим волоссям, жінка і хлопчик — зникли, а з-за великого сірого каменя, який невідомо де взявся справа від Майгіна і Петі, вийшов високий окатий чоловік з величною поставою. В руках у нього була точнісінько така куля, як та, що лежала біля Майгіна. Почулась голосна, енергійна музика, наче кларнет у притихлому оркестрі раптово заграв… або заспівав соло майже людським голосом…