Здавалося, що жінка, зображена на портреті, ось-ось запитає: “Ви що-небудь знаєте про мене, мадемуазель?”
— Які у неї очі! — тихо сказала Тася.
— “Мене захопив портрет пані де Гріньян… На цьому портреті була зображена молода жінка, яка вміла кохати”, — замислено промовив Волошин.
— Що? — немов опам’ятавшись, запитала Тася. — Про що ви?..
— Я не вмію вести ідейні розмови про живопис, Настусю, тому навмання цитую Стендаля.
— Вона завжди була як мале дитя, — зітхнувши, сказала Клавдія Антипівна і погладила Мадам Боварі, за що та одразу ж лизнула її руку. — А як призначили революцію, вона аж зраділа і сказала мені: “Ну, слава богу, тепер я зовсім піду від князя Андрія, і ми з Платоном одружимось”. От і “пішла”… на той світ.
Забувши подивитися на підпис художника, Тася попроси на стареньку негайно розказати їй і Волошину все, що та знала про Євгенію Бєльську.
Розповідь Клавдії Антипівни заслуговує на те, щоб її навести тут. Це розповідь про зворушливе і велике кохання, яке загинуло за химерних і майже фантастичних обставин.
Батьки молоденької дівчини Ежені де Мерод, зубожілі французькі аристократи, у 1913 році віддали її заміж за багатого російського князя Андрія Бєльського, але Ежені, переїхавши в Росію, покохала тут свого дівера, чоловікового брата, князя Платона (вій був гарний і розумний, чого не можна було сказати про Андрія).
Своє кохання Платон та Ежені приховували недовго; незабаром усе розкрилося. Але революція примусила Андрія Бєльського тікати за кордон, а князь Платон таємно вивіз Ежені з Петербурга у Вологду. Як потім розповідала Євгенія Бєльська Клавдії Антипівні, Платон Бєльський ще до революції розшукував старовинні книги в якомусь вологодському монастирі. Він часто їздив у Вологду з Петербурга і одного разу навіть брав з собою свою кохану… Тут Волошин, який уважно слухав, запитав стареньку:
— Ви точно знаєте, що він їздив у Вологду?
— У Вологду, синку, у Вологду, — підтвердила Клавдія Антипівна. — Вони і мене того разу взяли, але в місті залишили, а самі далі поїхали пароплавом по річках та озерах. Кажуть, там у лісах та за сімома озерами монастир древній стоїть, святим Кирилом збудований. Ото в той монастир і їздили князь Платон з Євгенією Феліксівною. Там він і книги старовинні шукав…
— А звідки взялась у Євгенії Феліксівни та старовинна книга, що я у шахрая одібрав? — спитав Волошин.
— А ту книгу князь Платон своїй дорогій кралечці ще в першу війну подарував і навіть напис зробив. — Клавдія Антипівна лукаво посміхнулась і розповідала далі; — А чоловік її якось і знайшов ту книгу. “Он, — каже, — які написи вам роблять, мадам?” А Євгенія Феліксівна розсердилася. “Забирайтеся геть, — каже, — йолоп!” — і вирвала у нього книгу, та тільки не всю, верхня палітурка в руках у чоловіка зосталася. Сміх і гріх!..
— Ну й що ж? Знайшов князь Платон старовинні книги? — нетерпляче запитала Тася.
— Не знаю, донечко, — відповіла старенька і зажурено вела далі: — Відомо тільки мені, що пішов він з Вологди та так і пропав навіки…
— Чому пішов? — діловито поцікавився Волошин.
— Сварка між ними відбулася. Євгенія Феліксівна вирішила, що князь Платон не інакше, як схибнувся з розуму, а старовинні книги — це тільки його примха. Вона навіть лікаря покликала, А він розгнівався, штовхнув лікаря в груди і пішов світ за очі. Більше вона, сердешна, його і не бачила, хоча два роки по всьому Вологодському краю шукала… А потім зібрала свої пожитки та й приїхала до мене. Я їй ще в Петербурзі на прощання московську адресу своєї сестри дала.
Тася мовчала, її очі знову зупинились на прекрасному обличчі Ежені.
— А в якому монастирі шукав старовинні книги князь Платон? — запитав Волошин.
— Не знаю, синочку. Та й сама Євгенія Феліксівна його назву забула. Пам’ятаю лише, що там святий Кирило з монахами жив.
Тася оглянулась довкола і запитала:
— Крім книг, нічого після неї тут не лишилось?
— Нічогісінько. Було красиве віяло і сукні, та я бідним дівчатам з нашого будинку пороздавала. А картину собі зоставила. — Старенька з жалістю глянула на портрет: — Як жива вона в рамці сидить!..
— Чи нема яких-небудь листів до неї від князя Платона? — спитав Волошин.
— Були, синочку, були, — охоче відповіла старенька. — В коробочці такій гарненькій держала вона їх. Не по-російськи писано. Я довго їх берегла, а потім не знаю куди приткнула.
— Треба пошукати ці листи, Клавдіє Антипівно, — серйозно і з проханням сказала Тася. — Один професор бачив вашу книгу і хоче інші старовинні книги знайти. Може, листи князя Платон а йому допоможуть…
Читать дальше