Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

— Вона померла?

— Так… У тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому році. Там же, в загсі, я дізнався про її останню адресу. Вона жила на Ординці.

— Їдьмо зараз же туди! — запалилась Тася.

— Не можу, — втомлено сказав молодий бригадмілець. — Я вже дві ночі не сплю через вашу бабусю та її колишню хазяйку… Я валюся з ніг.

Але Тася була невблаганна і безжалісна.

— Дайте мені адресу! Я поїду сама…

— Завтра… Разом…

— Я збожеволію! Ви хочете, щоб я посивіла за цю ніч?

Він засміявся:

— Сива дівчина! І з таким характером… Мені дуже хочеться подивитися на вас зараз, але я все-таки відкладу це задоволення до завтрашнього дня.

Вона заспокоїлась, у ній прокинулася вдячність до цього спокійного й енергійного хлопчини. Тася сказала:

— Пробачте. Я божевільна.

— Ви така, як треба.

— Ідіть спати… Ваню.

— На добраніч, Настусю, — сказав він і повісив трубку..

Про дореволюційне “купецьке Замоскворіччя” написано немало, і тому автор не буде тут перелічувати всі негативні сторони “темного царства”. Це зробив Олександр Миколайович Островський. Про нове ж Замоскворіччя часто пишуть у газеті “Вечерняя Москва”, не так барвисто, як Островський, але все ж досить докладно.

Автор лише ненадовго зупиниться разом з читачем біля маленького одноповерхового будиночка за зеленим палісадом на одній із самих замоскворіцьких вулиць (якщо можна так висловитися), на Великій Ординці. Оточений багатоповерховими будинками, цей старий будиночок скидався на пані і няньку з відомого полотна “Усе в минулому”, які потрапили в сучасну Москву. Колись цей будиночок був чепурним купецьким особнячком середньої руки. Тепер, забутий будинкоуправлінням, він здавався занедбаним, хоч був густо заселений. Того ранку, коли Волошин і Тася зупинилися біля його палісадника, найбільш юна частина мешканців будиночка під наглядом бабусь бавилась на подвір’ї у квача або, залежно від настрою, співала, билася, сміялась і плакала.

— Тут, — сказав Волошин. — Зараз ми виберемо найідейнішу бабусю і вчинимо їй допит.

Вони пройшли у двір і сіли на лаву коло однієї з бабусь. Визначивши з типу обличчя, що бабуся, мабуть, татарка, Волошин чемно промовив:

— Селям алейкум, апа!

Бабуся не зрозуміла і чистою російською мовою спитала, що йому треба. Зав’язалася жвава розмова, до якої незабаром приєдналися бабусі з усього двору. Але Клавдії Антипівни серед них не було. Виявилося, що вона справді живе в цьому будиночку вже багато років, а служить через три будинки звідси “собачою бонною”, тобто виводить гуляти болонку, на кличку “Мадам Боварі”, якоїсь худої літньої аспірантки.

Виявилося також, що одна з бабусь, яка проживає в цьому будинку з вісімнадцятого року, чудово пам’ятає княгиню Євгенію Феліксівну Бєльську.

— Не наша вона була, француженка, чи що, і часто якісь кумедні слова говорила. Говорить, а сама сміється — забула, мовляв. Тільки вона рідко сміялась. Як зараз бачу її: тоненька, мов стеблина, бліда, і все кашляла. Очі великі і сумні, горе у неї якесь на серці лежало… Наша Антипівна любила її, як рідну сестру доглядала, а все-таки вона померла, голубка. Розказувала Антипівна, ніби сохла її хазяйка за якимсь чи то князем, чи графом, а він, бачиш, схибнувся з розуму і безвісти пропав.

Усе це благодушна круглолиця бабуся розповідала не поспішаючи, співучим голосом, наче казку про сплячу царівну. Закінчила вона свою розповідь гучним голосом:

— Ігоре! Кинь палку, халюган! Ось скажу матері!..

Ігор кинув палку і, на прохання своєї бабусі, охоче збігав по “Антипівну”. Та невдовзі прийшла, несучи на руках крихітну аспірантську Мадам Боварі, покриту кокетливою попонкою. Старенька впізнала Тасю і дуже зраділа їй, а на повідомлення Волошина, що старовинна книга знайшлася, Клавдія Антипівна тільки махнула рукою:

— Віддайте її ученим людям, а то з нею тільки біди наживеш.

Вони пройшли в дім. Клавдія Антипівна тулилась у маленькій комірчині, більшу частину якої займав пузатий темно-червоний комод. Над комодом, у красивій позолоченій рамі, висів середнього розміру портрет молодої жінки, написаний тушшю.

— Вона… — сумно дивлячись на портрет, сказала Клавдія Антипівна. — Їй тоді було двадцять років…

Не відриваючи очей, Тася дивилася на портрет. Обличчя Євгенії Бєльської, трохи продовгувате і, мабуть, бліде, привертало увагу несподіваною і незвичайною красою. Його обрамляла хмарка темного волосся і комірець світлої блузки, оздобленої мереживом тонкого, як у сніжинки, рисунка. Великі очі дивились на Тасю насторожено, навіть тривожно.