— Ось де я! Ось де я! Я чекаю!
Гамід заплив далеко, бо довго ще лунав його крик. Потім крик ущух, і Гаміда вже більше ніхто не бачив.
На ранок тіло в Шоа набрякло, вкрите безліччю дрібненьких ранок. Та проте, незважаючи на страхітливий набряк, здавалося, ніби те тіло поменшало, ніби зсохлося. Щось із нього зникало, не лишаючи слідів. І Ель-Сейф пригадав Ауссину кров. Він схилився над Шоа й покликав його. Але Шоа не відповів, хоч серце в нього ще билося.
Ель-Сейф відчув жахливий тягар самотності й кинувся бігти уздовж огорожі з потворних коренів, лякаючи пеліканів, аби тільки бачити помахи їхніх крил, аби тільки чути клацання їхніх дзьобів, аби тільки не бути таким самотнім. Але пелікани знову посідали й почали реготатись, і здавалося, ніби то в них не дзьоби, а величезні підборіддя та величезні насмішкуваті губи. Вони видалися Ель-Сейфові саладинами, й він став кидати в них камінням, вигукуючи:
— Забирайтесь геть з нашої землі! Ви, втілення всіх гріхів!
Але раптом Ель-Сейф схаменувся й збагнув, що починає поводитися так само безглуздо, як і Гамід. Він сів і замислився… Потім спробував вилізти на живопліт, сподіваючись знайти пеліканячі гнізда й покуштувати яєць. Але на це йому вже забракло сили.
Ель-Сейф знову впав у відчай і став рвати на собі волосся, кричучи спраглим горлом:
— Це я винний у всьому! Аллах дав мені голову, але я не вмію мізкувати нею! А вони вміють, вони вміють мізкувати нею!..
І замовк. Довго стояв він так, дивлячись, як регочуться пелікани.
А тоді сів, не ховаючись від сонця, й знову дивився на пеліканячі малесенькі голови й величезні насмішкуваті губи…
Потім пішов до Шоа.
— Шоа, — зашепотів Ель-Сейф, — їх не більше, ніж нас, але вони вміють мізкувати своїми головами. От і виходить, ніби в них більше голів, а в усіх тих головах одні й ті ж самі думки, одна й та ж сама мета… Наче всі ті голови ростуть з одного тіла…
Але Шоа не відповів, хоч серце в нього ще й досі билося.
Ель-Сейф сів до Шоа в затінок, і раптом його наче огорнула мла спокою. Рівновага повернулася до Ель-Сейфа. Тепер він уже знав… Спрага судомила йому вуста, на язиці було гидко й сухо, але він не зважав на це.
— Шоа, — шепотів Ель-Сейф. — Моєї голови виявилося замало… Та коли ми також матимемо більше голів, і наче з одного тіла…
Він замовк, бо язик набряк від спраги й не підкорявся вже йому.
Над силу видерся Ель-Сейф на скелю. Це виснажило його, й він сів там, де найдужче пекло сонце. Але Ель-Сейфові було байдуже.
Він дивився навколо себе. Море схоже було на велику ясно-блакитну тарілку, посеред якої сидів він, Ель-Сейф, і чекав, коли його з'їсть сонце. Довго тривати так не могло. Ель-Сейф розумів це, і йому раптом стало смішно, коли-він уявив собі сонце, яке нібито їсть його. Він сидів там до самого вечора, потім напівлежав, а коли сонце заходило, то Ель-Сейф уже не зійшов долі, щоб лягти у воду. Та, зрештою, солона вода, ятрячи шкіру, тільки посилила б нестерпну спрагу…
Ель-Сейф лежав над морем на своїй «тарілці», його голова з чорним скуйовдженим чубом та з чолом, позначеним шрамом у вигляді меча, спочивала на камені. Ель-Сейф дивився на зорі. Потім прилетіла комашня й заспівала тонесенькими голосочками.
Він чув той спів, але вже не сприймав дотиків дрібнесеньких мечів. Думав про те, що він сказав Шоа, але це вже було швидше марення, ніж думки… Під ним фосфоресціювало море, насичене планктоном, як і тієї ночі, напередодні Ауссиної смерті.
Наступного ранку до берега підплив корабель «Массауа», й каїд з нахудою, серінджем та кількома матросами зійшли на берег, щоб поховати засуджених, як цього вимагає пророк. Шоа був уже мертвий. Вони довго шукали Ель-Сейфа, а коли знайшли його на тому високому ліжкові, він іще дихав.
Каїд схилився над Ель-Сейфом. І раптом— ніби ледь чутний брязкіт янтарних чоток відігнав сон — Ель-Сейф розплющив очі й, усміхаючись, прошепотів:
— Ми матимемо більше голів…
Каїд здивовано закліпав очима за скельцями окулярів.
— Збожеволів! — сказав він. — Іншаллах. Така воля аллаха.
Пан Бабелон купив у Бендер-Аббасі свою королеву перлин. Заплатив за неї багато, але він міг собі це дозволити, бо Саїдові перли дісталися йому задурно.
Йдучи містом до пристані, пан Бабелон уявив собі своє, тепер уже повне кольє, й це так потішило його, що він підійшов до гурту сліпих жебраків і з власної волі подарував срібну монету хлопчикові з запаленими гнійними очима. Хлопчина спробував монету зубами й, упевнившись, що це срібло, вибіг спотикаючись із гурту (він погано бачив) й почав закликати всі блага на голову доброчинцеві. Це був Ісса.
Читать дальше