Мирко Пашек - Ловці перлів

— А колись же він був такою ґречною й веселою людиною… — похитав головою переможець.

— Що з ним зроблять? — пробелькотів переляканий Башир.

— Повісять.

Башир посинів від жаху:

— Чому?

— Тому, що він вчинив дуже багато тяжких гріхів, — пояснював пан Бабелон пишномовно. — По-перше, продавав зброю там, де це не дозволяється, наприклад, бедуїнам Аравії. По-друге, збирав те, чого не можна збирати, а саме: воєнні відомості. І передавав їх туди, куди не треба передавати, а саме: німцям і туркам. І взагалі він устромляв свого носа куди не слід.

У Башира затрусилося підборіддя.

— Але яким робом вони дізналися, що він у мене?

Хвилину пан Бабелон дивився на нього з такою цікавістю, ніби міркував, чи є в світі істоти, боягузливіші від цього старигана.

— Дізналися, бо я їм про це сказав. Англійці — мої давні друзі, а він погано ставився до мене, справді погано… — Пан Бабелон зненацька нахиливсь уперед. — Та й ти також погано ставився до мене!

Башир безтямно забелькотів щось.

— Не запирайся! — гаркнув на нього пан Бабелон. — Я вже не кажу про те, що ти вкрав перли Алі Саїда…

— Я не вкрав їх, — змігся нарешті Башир на відповідь. — Саїд давно звелів мені, щоб я по його смерті відвіз перли далі від Дахлака й повернув їх морю. Саїд не хотів, щоб перли дісталися Абдаллахові! Присягаюся тобі…

— І ти повернув їх морю? — спитав пан Бабелон, відкинувши полу Баширового халата й захоплено вдивляючись у мерехтливі перлини.

— Я не зміг… — схлипнув Башир. — Вони надто прекрасні… Я люблю їх…

— І тому ти вирішив продати їх моєму ворогові, га? — іронічно пробурчав пап Бабелон. — Ні! Ти таки погано поставився до мене. За моєю спиною ти домовлявся з чужинцем, незважаючи на те, що ми з тобою давні знайомі і я завжди був прихильним до тебе. А я б тобі запропонував стільки ж, як і він.

— Ось вони! — вигукнув Башир благально. — Купуй, я продам їх тобі за ту ж ціну, що і йому. Я не знав, що ти тут.

— Міг би приїхати по мене й до Массауа. Оце з твого боку був би справжній доказ доброзичливості, — заперечив пан Бабелон і взявся рахувати перлини. Кілька хвилин панувала тиша. — Сто шістнадцять, сто сімнадцять, сто вісімнадцять! Що це? Невже старий ненажера видавив з моря ще одну?

— Так, — прошепотів Башир. — За тиждень до смерті…

— Гаразд, — сказав пан Бабелон, зсипав перли до полотняної торбинки й поклав ту торбинку до кишені. Кишеня випнулася, наче в ній лежав гранат, але в цю хвилину то була, безперечно, одна з найкоштовніших кишень у світі. — Якими грошима заплатити тобі? Англійськими, французькими чи турецькими?

Але перш ніж Башир відповів, пан Бабелон додав, почухавши під носом:

— Хоча тепер тобі, мабуть, не потрібні ні ті, ні інші, бо за хвилину англійці /прийдуть і по тебе.

На безформному, посинілому Башировому обличчі прозирнуло щось таке, що важко було назвати виразом.

— Я ні в чому не винний! — закричав він, наче його вже засуджено. — Присягаюсь!

— Ти багато в чому винен. Ти спілкувавсь із шпигуном, а тепер ще в тебе знайдуть багато грошей, — пан Бабелон замислився, підважуючи рукою кишеню повну перлів. — Мабуть, найкраще б ти зробив, коли б зник звідси якомога швидше… Але як це зробити? Кгм…

Башир не зводив очей з Бабелонових уст, чекаючи їхнього вироку: порятунок чи загибель.

— Кгм, — міркував уголос пан Бабелон. — Справді, мабуть, найкраще я прислужився б тобі, коли б замість першого виплату негайно переправив тебе до Джибуті, В мене тут є корабель, і англійці вірять мені… А вже в Джибуті ми б домовилися про все інше. В усякому разі ти не будеш бідніший, ніж у час свого народження.

Пан Бабелон посміхнувся, зиркнувши крадькома на Башира, чи зрозумів той дотеп. Але Башир, певно, не зрозумів — він зараз не тямив нічого.

— Згоден? — спитав його дотепник, швидше заради чемності.

Башир кивнув. Потім підвівся.

— Ні, — зупинив його пан Бабелон. — Коли ми вийдемо разом, це може впасти в око. Збери свої речі й за дві години приходь у порт. Ми зачекаємо тебе.

Башир завагався.

— А тобі можна вірити? — зітхнув він важко. — Ти мене не обдуриш?

— Башире, Башире, тепер я бачу, що ти міряєш усіх на свою мірку й не знаєш, що таке справжня людина. Я маю на увазі людину слова, — пан Бабелон зняв сині окуляри й глянув своїми щирими, спокійними, лагідними, ба просто батьківськими очима й вийшов.

Звичайно, він і не збирався чекати. Та втім це було б і зайве, бо за годину по Башира й справді прийшла поліція. Поліцаї хотіли перевірити Попастратосове твердження, що той приїхав до Адена тільки заради перлів. Щоправда, це була чистісінька формальність, оскільки пізніше Попастратоса все одно засудили до страти й повісили. Але погляд пана Бабелона був такий переконливий, що Башир, допіру його випустили ввечері, побіг до порту, ні на крихітку не сумніваючись, що корабель терпеливо чекає на нього.