Мирко Пашек - Ловці перлів

Гамід зупинився там, куди дійшов, коли навчився читати й писати. Тоді він здавався собі таким поважним і вченим, що йому й на думку не спадало вчитися далі. Він читав коран і розумів його. На той час і Саффар уже знав коран. Читав на пам'ять уривки з нього, розумів їх, але взаємозв'язки, напрямок і смисл цього вчення були йому незрозумілі. Саффар нагадував дитину, яка белькоче віршик для дорослих, хоч і не знає смислу всіх слів.

Але згодом Саффар рушив уперед, йдучи чимраз швидше… І тепер він був далі, ніж Гамід. Він був неписьменний, але йшов, а Гамід зі своєю письменністю лишився на місці. Ось тепер і настав час, коли Ель-Сейф сам міг би вчити Гаміда, бо дістався туди, куди його колишній вчитель не наважився б і зазирнути.

На третій тиждень Гамідової хвороби Саффар дійшов висновку, що хворому не допомагає жоден з чудодійних амулетів, ніякі замовляння та ліки, а от звичайнісінький рисовий відвар творить справжні чудеса. Тож Саффар викинув амулети й став частувати хворого тим, що освічена людина назвала б «рисовою дієтою». На власні очі бачачи, що Гамід швидко видужує, Саффар майже втратив віру в чудеса, яку всотав колись із молоком матері.

Але цього часу пан Попастратос раптом згадав про свій корабель і червоний та засапаний прибіг у порт. Саффарові довелося залишити Гаміда й вирушити в рейс. І ні він, ні Гамід, ні хто інший не уявляв собі, що саме цей рейс принесе розв'язку, — що надходить хмара, з якої впаде ота конче потрібна волога.

В Массауа дізналися про Саїдову смерть саме того дня, коли його ховали в Джумеле.

Коли пан Попастратос одержав цю чудову звістку, він ляснув пальцями, запалив сигарету й дозволив собі на мить віддатися блаженним мріям. Отже, йому все-таки пощастило. Нагорі сидить цей йолоп Абдаллах, і він іще живий, хоч і напихається кхатом до… до…

До якої міри — пан Попастратос не знав. Але це було байдуже. Головне, що сьогодні пан Попастратос разом із Абдаллахом вирушить на Дахлак по перли. Добре тоді сказав цей старий телепень, Бабелон:

— Щасливої путі! — Bon voyage!

З такими приємними думками пан Попастратос підвівся й повільно, врочисто зійшов нагору. Абдаллах, як завжди, сидів на циновці, схрестивши ноги, і повіки в нього тремтіли. На диво, він був цілком тверезий, але саме розв'язував тремтячими руками новий снопик Йєменського зілля, який принесла йому стара Ріфа. Ріфа все ще стояла в дверях.

Пан Попастратос не звернув на неї ніякісінької уваги.

— Дозволь мені першому поздоровити тебе, — мовив він поважно, вклоняючись у пояс уламкові людини, що сиділа на циновці. — Ти — Володар перлів. Про душу твого батька вже піклується диявол.

Жмуток ель-кхату випав з Абдаллахових рук. Його блискучі, мов зірки, очі, які позападали десь у череп, витріщилися й прикипіли до Попастратосових вуст.

— Твій батько Алі Саїд помер, — проказав пан Попастратос спроквола й виразно, гадаючи, що Абдаллах не зрозумів його.

Але цієї миті Абдаллах зломився.

Інакше цього й не назвеш: суха гілка, на яку було схоже його тіло, зломилася. Навіть чути було, як вона тріснула… А може, то був короткий зойк, що ввірвався, ледь вилетівши з вуст. Тіло повалилося на циновку. Чалма нащадка пророка розв'язалася, і видно було голену довгасту, мов яйце, голову.

На мить запала тиша. Пан Попастратос чекав, коли Абдаллах опритомніє. Звістка була, мабуть, надто несподівана. Та Абдаллах не ворушився, і високий бородатий мужчина, вкрай занепокоєний, схилився над ним.

Абдаллах уже не дихав. Він завжди мав слабке серце, цей жалюгідний Саїдів син, а ель-кхат, зрозуміло, не зміцнив його.

Якусь мить здавалося, що пан Попастратос упаде поруч із Абдаллахом. Кров відлила йому від рук та обличчя, він став білий мов сніг. Потім на обличчі в нього вискочили червоні плями, й він випростався, дивлячись на купку майже порожнього одягу біля своїх ніг. Потім стиснув кулаки й став кричати, ні, ревти:

— Собако! Здохнути тепер! Саме тепер! Собако! Собако!

Стара Ріфа втекла, сховала обличчя й утекла, ніби побачила самого диявола.

— Ударив ногою, — прохрипіла вона, втративши голос від жаху. — Копнув померлого!..

А розлючений господар усе ще ревів і галасував, закликаючи слуг. Але й вони відразу повтікали, не ймучи віри власним очам.

Один з них побіг просто до пана Бабелона, в якого теж одержував платню.

Коли пан Попастратос нарешті переказився, то прожогом кинувся вниз до свого кабінету, впав на тахту й став так несамовито гризти нігті, що з пальців побігла кров і, наче вовкулаці, скривавила йому губи.