Джеймс Кервуд: Бродяги Пiвночi [збірник]

Дивовижні дні настали для Казана. Занудьгував він, щоправда, за лісовими нетрями й глибокими снігами; скучив за щоденними спірками зі своїми товаришами в упряжі, коли й зі сваром доводилося їх примушувати йти потрібним маршрутом; за їхнім тявканням слідком; за довгими переходами безмежними дикими просторами навпростець. Бракувало йому й тих вигуків, що ними погоничі понукали собак рухатись; й осоружного хльостання двадцятифутової [3] Близько 6 метрів. , зробленої з тельбухів карібу батури; натягу посторонок і дзявкоту прудконогих собак ззаду. Та щось інше замінило йому все те, що він утратив. Це витало в кімнаті, у повітрі навколо нього, навіть коли дівчини чи його господаря не було поруч. Хай би де вона була, Казан дивним чином уловлював її присутність і вже не почувався самотнім. Це був той жіночий пóвів, через який він іноді тихо жалібно скавчав, хоч насправді дівчини з ним не було. Пес не був самотній ночами, коли мав би вити на зорі, і все через те, що одного разу вночі, блукаючи будинком, знайшов кімнату, де спала дівчина. На ранок, відчинивши двері, та побачила, що Казан лежить, згорнувшись калачиком, на порозі її спальні. Вона нагнулася й обняла його, і її густе довге волосся огорнуло його всього, віддаючи йому свої чудові пахощі. З того дня вона стелила для Казана килимок, щоб той міг спати на ньому. Тепер довгими зимовими ночами звір знав, що його господиня була просто за дверима, і був із того задоволений. Щодня він дедалі менше думав про ті дикі місця, що їх покинув, і все більше про неї.

А згодом усе почало змінюватися. Усі навколо були схвильовані й чомусь постійно квапились, і дівчина стала приділяти йому менше уваги. Він занепокоївся. Дух змін буквально ширяв у повітрі — Казан це відчував, тож почав допитливо вивчати господареве обличчя. І ось одного дня, ще тільки благословлялося на світ, на пса надягнули ошийника з бабішу [4] Бабіш — смужки сирої шкіри, яку використовують як мотузки, тасьму, для виготовлення риболовних сітей тощо. Для більш тонкої роботи (наприклад, шиття) використовували сухожилля карібу чи лося. й вивели на залізному ланцюгу надвір. Лише тепер він почав розуміти, що до чого: його кудись відправляли. Раптово він сів, відмовляючись зрушити з місця.

— Ходімо, Казане, — почав умовляти чоловік. — Гайда, хлопчику.

Пес, задкуючи, вищирив білі зуби. Він чекав схльосту батога чи удару кийком, але господар засміявся й повів його назад у будинок. Коли вони знову вийшли з дому, з ними була дівчина. Вона поклала руку на голову собаці. Саме вона переконала його стрибнути у велику чорну діру — усередину темного вагона. Дівчина ж і заманила його в темний куток, де господар прив’язав ланцюг до стіни. А потім вони вийшли, сміючись, як двійко малих дітей. Не одну годину пролежав Казан нерухомо, напружено дослухаючись до незрозумілих звуків — стукоту коліс під ним. Кілька разів вони зупинялися, і він чув зовні людські голоси. Аж от йому здалося — ні, він був певен! — що почув знайомий голос. Казан завив, поточившись уперед і натягнувши ланцюга. Двері відкотились убік. Першим усередину заліз його господар, за ним якийсь чоловік із ліхтарем. На цих двох пес не звернув жодної уваги, натомість вдивлявся через просвіт у морок ночі. Він мало не зірвався з ланцюга, зістрибнувши з вагона на білий сніг, та коли нікого там не побачив, завмер і став нюшкувати. Угорі сяяли зірки, що на них він вив усе життя, а навкруг нього, наче стіна, стояв густий ліс, чорний і мовчазний. Марно він винюхував той запах, що за ним так сумував. Торп почув низьку ноту їдучого горя, що вирвалася з кудлатого горла. Він підняв ліхтаря й помахав над головою, друга його рука в цей час не так міцно тримала ланцюга, як досі. На умовний сигнал із темряви, просто перед ними, долинув голос. Казан розвернувся так раптово, що вирвав ланцюг із господаревої руки. Пес побачив блимання інших ліхтарів, а потім ще раз почув той же голос:

— Каза-а-а-ане!

Він понісся, немов стріла. Торп ішов слідом і лише весело попирхував:

— От же розбишака.

Підійшовши до освітлюваного місця, Торп побачив Казана, що припав до жіночих ніг. Це була Торпова дружина. Вона переможно засміялася.

— Ти виграла! — усміхнувся він без жодного жалю. — Я був ладен закластися на останній долар, що він нізащо б не розпізнав твого голосу. Ти виграла! Казане, чортяко, я ж тебе програв!

Його обличчя враз споважніло, коли Ізабела нахилилася, щоб підібрати кінець ланцюга.