Джеймс Кервуд - Бродяги Пiвночi [збірник]

— Зачекаймо з цим до ранку, — відповів батько. — Уже пізно, Жанно. Ходи в намет і поспи. Ми лишилися без собак, подорожуватимемо повільно, тож треба встати рано.

Уже відхиляючи запону намету, Жанна обернулася.

— Він прийшов із вовками-сіроманцями, то й назвімо його Сіроманцем, — сказала вона.

Тримаючи однією рукою Жанусю, другу руку жінка простягнула до Казана:

— Сіроманцю! Сіроманцю! — тихо покликала вона.

Казан дивився прямо на жінку. Він знав, що вона кличе саме його, і підповз трохи до неї.

— Тепер він знає, як його звати! — вигукнула Жанна. — Добраніч, mon père.

Після того, як донька з онучкою пішли спати в намет, старий П’єр Редіссон ще довго сидів на краю саней, гріючись коло вогнища. Біля його ніг лежав Казан. Раптом нічну тишу знову порушило самотнє виття Сірої Вовчиці, що лунало з глибини лісу. Казан підняв голову й заскавулів.

— Вона тебе кличе, хлопчику, — сказав із розумінням П’єр.

Він закашляв, схопився рукою за груди, що, здавалося, розривалися з болю.

— Відморозив легеню, — почав розповідати він Казанові. — Ще на початку зими у верхоріччі Фон-дю-Лаку. Сподіваюся, що ми доберемося додому… вчасно… з дітьми.

На великих пустельних просторах півночі люди часто мають за звичку говорити самі до себе. Але тут Казан пильно й насторожено дивився на П’єра, тож чоловік говорив саме до нього.

— Їх треба довезти додому. І тільки ти і я це можемо зробити, — сказав він, жмакаючи борідку.

Раптом він стулив кулаки. Його знову пройняв глухий болючий кашель.

— Додому! — стискаючи груди, задихаючись, промовив чоловік. — А це ще вісімдесят миль прямо на північ — до Черчила. І я молю Бога, щоб ми щасливо дісталися туди… з дітьми… перш ніж мої легені… відмовлять.

Він підвівся і, злегка похитуючись, підійшов до Казана. На собаці був нашийник, тож чоловік прив’язав його до саней. Після цього він укинув три чи чотири полінця у вогнище й спокійно пішов у намет, де вже спали Жанна зі своїм малям. Тієї ночі Казан кілька разів чув далекий голос Сірої Вовчиці. Він знав, що вона кликала його, та щось підказувало, що відповідати тепер не варто. Лише вдосвіта, коли Сіра Вовчиця підійшла зовсім близько до табору, Казан уперше відповів їй.

Його скавуління розбудило чоловіка. Він вийшов із намету, глянув на небо, розклав вогнище й заходився поратися біля сніданку. Він поплескав Казана по голові й дав йому шматок м’яса. За якийсь час вийшла й Жанна, залишивши дитину додивлятися сни в наметі. Вона підбігла до П’єра, поцілувала його в щоку, після чого стала навколінці біля Казана й почала говорити з ним, наче зі своєю дитиною. Коли вона підвелася, щоб допомогти батькові, Казан пішов за нею, і коли Жанна побачила, як він міцно стоїть на ногах, то скрикнула із захвату.

Того дня їхня подорож на Північ була незвичною. П’єр Редіссон повикидав із саней усе, крім намету, ковдри, харчів і гніздечка для Жанусі. Потім він запрігся в сани й потяг їх по снігу, кашляючи без угаву.

— Півзими вже кашляю, — збрехав П’єр, остерігаючись, щоб Жанна не побачила слідів крові на губах чи бороді. — От доберемося додому — з тиждень не виходитиму на вулицю.

Навіть Казан по-звіриному тямущо — а людина, що до кінця так і не годна зрозуміти тварин, сказала б інстинктивно — знав: чоловік казав неправду. Можливо, він знав це значною мірою через те, що не раз сам, як і багато поколінь його предків, чув такий кашель і добре вивчив, до чого він призводить.

Не раз і не двічі відчував він запах смерті в тіпі й хижках, хоч туди й ніколи не заходив; не раз і не двічі він занюхував таїну майбутньої близької смерті, достоту, як безпомильно передчував настання вітровію чи пожежі. І от тепер, здавалося, ця дивна річ була прямо біля нього, він ішов за нею на ланцюгу, прив’язаному за саньми. Це змушувало його непокоїтись. З півдесятка разів, щоразу, коли сани зупинялися, Казан обнюхував маленьку людську істоту, загорнуту у ведмежу шкуру. І щоразу, коли він робив це, Жанна швидко опинялася біля нього. Двічі дівчина плескала його по сіруватій пошрамованій голові, від чого кров у його тілі починала шумувати з радості, хоч зовні він і лишався спокійним.

Цього дня Казан дізнався важливу для себе річ: маленька беззахисна істота на санях, що її так часто пестила Жанна, була для дівчини дуже важливою. Він також помітив, що Жанну неабияк тішило — і це відчувалося з голосу, — коли він звертав увагу на те маленьке, тепле, живе створіння у ведмежій шкурі.