Томас Майн Рид - Вершник без голови

Умебльована хатина була вкрай просто. Саморобне складане ліжко з дерев'яних козел, обтягнутих кінською шкурою, дві табуретки, зроблені за тим самим зразком, та ще грубий стіл, збитий з юкових обаполків, — ото й усі меблі. В дальшому кутку притулилося щось ніби ще одна постіль — з тих-таки незмінних кінських шкур.

Що було зовсім несподіваним у цій примітивній оселі — то це полиця з книжками, пера, чорнильниця, поштовий папір з конвертами і газета на столі.

Були там ще й інші речі, що нагадували про цивілізацію і навіть більше — про вибагливість господаря: велика шкіряна дорожня скриня, дорога двоцівкова рушниця, карбований срібний келих, мисливський ріг і свисток.

На підлозі стояв сякий-такий кухонний посуд, здебільшого бляшаний, а поряд у кутку — великий обплетений лозою бутель, в якому тримали, мабуть, щось міцніше за воду з Аламо.

Решта речей більше пасувала до цієї хатини: мексиканське сідло с високою лукою, вуздечка з наголовачем із плетеного кінського волосу, такі самі поводи, купа ремінців із сириці.

Отака була оселя мустангера — зовні і всередині, — таку вона мала обстанову. Не бачили ми ще тільки її мешканців, яких було двоє.

На одній з табуреток посеред хатини сидів чоловік, але це не міг бути сам мустангер. Він аж ніяк не скидався на господаря. Навпаки, з усієї його зовнішності, особливо з виразу звичної покори на обличчі, можна було напевне впізнати слугу. І хоч яка непоказна була оселя, де він оце сидів, ніхто все ж — таки не помилився б і не сказав, що то її господар.

А тим часом він не був ні вбого вдягнений, ні голодний з вигляду, та й взагалі не справляв враження людини, яка терпить у чомусь нужду. То був дебелий чолов'яга, з буйною рудою чуприною та червоним обличчям, у грубому — наполовину плисовому, наполовину вельветиновому — вбранні. З плису були короткі, до коліна, штани й гетри, з вельветину — колись темно-зеленого, а тепер зовсім вицвілого, брудно-рудого кольору — схожа на мисливську куртка з великими кишенями на грудях і по боках. На голові в чоловіка, довершуючи його вбрання, стримів фетровий капелюх з широкими спущеними крисами. Ми ще не згадали про цупку полотняну сорочку, червону бавовняну хустку, недбало пов'язану на шиї, та грубі ірландські черевики.

Та не треба було ні ірландських черевиків, ні плисових штанів з гетрами, щоб визначити, звідки він родом. Губи, ніс, очі, вигляд і манери виразно показували, що він ірландець. А коли б у кого й виник щодо цього сумнів, то він умить розвіявся б, тільки-но той товстун озвався бодай словом, — а він час від часу справді озивався, — бо таку вимову можна надбати лише в ірландському графстві Голуей.

Крім нього, в хатині начебто нікого не було, отож здавалося, що він говорить сам до себе. Та насправді це було не так. На постілці з кінської шкури перед теплою грубкою, мало не встромивши носа в попіл, лежав чотириногий товариш того чоловіка і, судячи з вигляду, його співвітчизник — великий ірландський хорт. Скидалося на те, що собака розуміє мову свого земляка. В усякому разі, той говорив до нього так, ніби пес тямить кожне його слово.

— Що, Таро, золото моє? — приязно спитав чоловік у плисових штанях. — Хотів би зараз бути вдома, у Баллібалласі? Побігати б по кам'яних плитах у дворі старого замку, еге ж? Та й підгодуватися б тобі не завадило, щоб не світив отак ребрами, — усі до одного полічити можна! Е, мій голубе, я б і сам туди хоч зараз! Та хто ж зна, коли наш панич надумає вертати додому й візьме нас із собою. Ну-ну, не журися, Таро! Ось скоро він поїде до селища, то обіцяв і нас узяти. Хоч якась буде втіха, еге ж? А то я вже, грім мене побий, місяців зо три не був у форті. Може, здибаю там котрогось давнього знайомого серед ірландських солдатів, яких туди прислали. Ото б ми з ним хильнули на радощах! Еге ж, Таро?

Почувши своє ім'я, собака підвів голову й тихенько чмихнув у відповідь.

— Та я б і зараз ковтнув крапелинку, — мовив чоловік, кинувши пожадливий погляд на бутель у кутку. — Ще й як ковтнув би! От тільки бутель уже майже порожній, панич може помітити. Та й нечесно брати щось, не спитавшись дозволу, правда ж, Таро?

Собака знов підвів голову від попелу й так само чмихнув.

— Ти ж підтакнув мені того разу! А тепер як тебе розуміти? Га, Таро?

Собака знову чмихнув — чи то від невеличкої застуди, чи то від попелу, що попав йому в ніс.

— Знову «так»? То ось що хоче сказати ця безсловесна істота! Ні, ні, не спокушай мене, старий злодюжко! Я й краплини у рот не візьму. От тільки вийму затичку і трохи понюхаю. Панич і не знатиме про це, а коли й дізнається, то нічого не скаже. Від того, що я понюхаю, віскі не зіпсується.