Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Десь далеко позаду нас лишилися селища, містечка, столиці, де вирувало бурхливе життя. А тут усе потонуло в миролюбній тиші.

Не встигли ми намилуватися її красою, як щось заревіло. Потім почулося протягле жалібне виття — і все затихло.

Коні нашорошили вуха, собаки почали принюхуватись, а Єменка схопив рушницю, але потім махнув рукою, виїхав на галявину й скочив з коня. Нічого дивного: десь в тайзі точилася боротьба за життя.

Ми розсідлали коней і, жваво перемовляючись, поставили палатки.

Наші собаки — три моторні безстрашні вогульські лайки, які поводилися в дорозі тихо й непомітно — тепер бігали по галявині й розгрібали маленькі нірки ховрашків. Коли почулося ревіння, лайки рвонулися в зарості, але окрики Чижова та Єменки зупинили собак.

Поки ми ставили палатки, Олег пішов назбирати сухих дров. За мить Тамара вигукнула:

— Олег Андрійович повертається, мабуть, щось там з ним скоїлося!

Геолог біг через галявину, озирався й жваво жестикулював. Підбігши до нас, він ледве перевів дух і видавив:

— Я зустрів ведмедя! Несу із заростей оберемок хмизу, коли раптом виринає передо мною ведмідь. Став і дивиться на мене. Потім повернувся й повільно пішов собі геть, з цікавістю озираючись на мене. Тут я вже не втримався й крикнув. І ведмідь одразу ж зник, наче крізь землю провалився. Все це відбулося так швидко й так несподівано, що я навіть не встиг подумати, як мені бути.

Розповідь Олега викликала загальний сміх, — так, очевидно, намагався він показати, ніби прибіг до табору лише для того, щоб швиденько схопити рушницю, а не тому, що перелякався…

Найбільше сміявся лісничий Шульгін і сміючись запитував у геолога, чи добре той запам'ятав цікавого ведмедя, щоб колись при нагоді ввігнати йому кулю в шубу.

Тамара кинула поратися з вечерею, глянула на Шульгіна й дещо ущипливо спитала:

— Якщо ви можете давати такі чудові поради, то, певне, маєте самі в цьому чималий досвід. Цікаво, чи багатьом ведмедям ви повинні сплатити борги?

Шульгін, очевидно, не чекав такого запитання. Він здивовано поглянув на дівчину, зсунув шапку на потилицю й зітхнув:

— Дивіться, а я й не знав, що в товариша Феклістова тут є адвокат. Тому навіть і не збагну, що б мені сказати на свій захист.

— А ви спробуйте сказати правду, якщо вона навіть і гірка, — порадив Феклістов.

— Гаразд, — відповів Шульгін з удаваною покорою. — Признаюся, що таке траплялося й зі мною, аж двічі, отже, я можу тепер давати поради.

Вся ця ведмежа історія скінчилася загальним сміхом.

Наші собаки знову почали принюхуватись і прислухатися. Певно, вітер доніс до них щось таке, чого людина не могла відчути. Чижов тюкнув, лайки вмить схопилися й зникли в тайзі. Чижов, Єменка та я зарядили рушниці й швидко пішли слідом за ними.

Тінь столітніх дерев, здавалося, поглинула нас. Під ногами тріщали сухі гілки, час від часу я спотикався об коріння. Мої товариші були вже далеко попереду, коли собаки раптом голосно загавкали. Лайки й справді незамінні помічники мисливців — моторні, рухливі, безстрашні і кмітливі. Ось і тепер вони довели це. Тупіт і шум наближався до нас, тоді як гавкіт долинав здалеку. Отже лайки напали на дичину й женуть її на нас. Я відступив за кущ, котрий дає значно кращий захисток, ніж дерево. Шум наближався, і, нарешті, я побачив стадо плямистих оленів. Попереду мчав величезний олень, і було дивно, як він міг бігти між деревами, не торкаючись їх своїми розлогими рогами. Перш ніж стадо встигло підбігти на відстань пострілу, пролунав крик Єменки:

— Не стріляйте!

Почувши той окрик, олені повернули просто на мене. Собаки наздоганяли їх, і тварини, поспішаючи втекти, зовсім не звернули на мене уваги. Тільки тепер я помітив, що стадо веде стара олениця. Вона пробігла за п'ять кроків од мене. Не знаю, що мені спало на думку, але я ступив крок уперед. Олені забекали й на всьому ходу зупинились так швидко, що глиця та дерен полетіли з-під їхніх ніг у різні боки. Маленьке оленятко посковзнулось, беркицьнулося й тільки біля самих моїх ніг звелося. В цю мить мене раптом охопила спокуса утнути щось пустотливе. Я зірвав з голови капелюх і вдарив ним оленятко по спині. Від подиву воно жалібно закричало і не рушило з місця. Я був здивований не менше. Оленятко з цікавістю втупило в мене свої гарні коричневі очі. Очевидно, воно ще ніколи не бачило людини і не відчувало, яка небезпека йому загрожує. Звірятко стояло непорушно й тільки ворухнуло вухами, коли пролунав застережливий клич олениці. Потім воно вдарило кілька разів передньою ніжкою, відскочило вбік, мов пустотливе козеня, й помалу подалося слідом за стадом.