Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Молодший брат Чижова, Тит Андрійович — ставний, кремезний чоловік, працював головою місцевої Ради і водночас агрономом колгоспу. З ним прийшли голова колгоспу, знаменитий мисливець Хома Кузьмич та вчитель Борис Михайлович Антонов з дружиною Світланою Олександрівною, фельдшерицею сільської медичної амбулаторії.

Справді гідним уваги гостем був старий мисливець Родіон Родіонович Орлов. Він прийшов разом з Олегом, сів поруч нього й весело гукнув:

— Бачу, ви приготували тут невеличкий бенкет. Що ж, я цілком підтримую це. Для далеких гостей хай течуть молоко й мед. Адже у нас гостює навіть Олег Андрійович Феклістов, онук славного борця проти царської тиранії і наукового піонера нашого краю Івана Хомича Феклістова!

Слова Родіона Родіоновича викликали в усіх присутніх оплески, а в мене — надзвичайний подив, бо я не мав навіть найменшого уявлення про знаменитого предка Олега. Та перш ніж встиг я запитати про подробиці, хазяїн весело вигукнув:

— Цим, шановні гості, ви зобов'язані насамперед моїм турботам і проникливості дядька Олега Андрійовича — біолога Реткіна, котрий послав його замість себе. А головне — дружбі мисливців, які випадково зустрілися в поїзді по дорозі в Сибір. Але досить розмов, пригощайтеся, прошу!

Угощення було чудове. Ми зайнялися ним так самозабутньо, що розмови припинилися, і тільки той, хто проголошував тост, вимовляв кілька здебільшого жартівливих фраз.

Я вже наївся, як то кажуть, донесхочу, коли на стіл подали сибірські пельмені — маленькі варенички, з м'ясом. Це гордість господині і справді надзвичайна страва. За власним смаком їх поливають на тарілці оцтом, сметаною й томатом.

Узимку пельмені готують про запас у великій кількості. Десять, а то й п'ятнадцять тисяч заморожених пельменів висять під стелею в білих мішечках і при дотику хрустять, наче горіхи. Досить їх кинути в окріп — і знаменита страва готова. Сибіряки запевняють, що тільки мороз надає їм справжнього смаку; мені ж особисто пельмені подобалися завжди — і влітку, і взимку.

Одної речі, проте, слід остерігатися — чим більше їх з'їси, тим більше вони тобі смакують. Нормальний їдок з'їдає приблизно шістдесят-вісімдесят штук, і мушу признатися, що цього разу і я подужав таку порцію.

Вечеря затяглася, тост проголошували за тостом, дзвеніли чарки, і нарешті на столі з'явився самовар. Цим частування формально закінчувалося. За самоваром на столі з'явилися різні солодощі — пироги та варення з порічки й чорної смородини, з суниць, малини, ожини, брусниці, клюкви, терну, дикого винограду та шипшини. Вибір такий великий, що досить було тільки покуштувати всього.

Тільки тепер почалася справжня розмова.

Олег розпитував, яке враження справила на мене дорога через тайгу, і я коротко розповів йому про свої пригоди.

Присутні зацікавлено слухали мою розповідь, часом сміялися, і тільки геолог лишався серйозним, а коли я кінчив, запитав:

— А соболів ви часом не бачили?

Я відповів йому заперечно, а Петро Андрійович додав, що в околицях Вертловки ці володарі золотих шубок взагалі не водяться.

— Якщо хочете побачити соболя тепер — восени, то ви повинні мати всевидющі очі і семимильні чоботи, щоб швидко дістатися на п'ятдесят, а то й сімдесят кілометрів у глиб тайги, — посміхаючись порадив голова колгоспу.

— Мене це не зупинить, — завзято відповів Олег, кинувши погляд на самовар, який так булькав і клекотів, наче був прикро вражений, що старі мисливці сумніваються в здібностях молодого геолога.

— Правильно, Олегу Андрійовичу. На копі ви там будете за два дні. Пішки по тайзі тягтися не доведеться, — підтримав геолога хазяїн. Олег, кліпаючи очима, наче дивився на рефлектор, пояснював:

— Я хотів би ознайомитися з місцями, найбагатшими на соболя, і взагалі з усіма особливостями краю.

— А їх у нас справді багато, — погодився вчитель Антонов. — Ви самі побачите, в якому краї ми живемо. Відстань міряємо сотнями кілометрів. До районного міста двісті п'ятдесят кілометрів, до найближчої залізничної станції двісті, до пристані на ріці Алдан двісті тридцять кілометрів, до філії мисливського кооперативу і закупочного пункту хутровини сто двадцять. Куди не кинеш оком, всюди тайга, гори, сопки, болота… Тут усяке трапляється. Влітку нам дошкуляють комарі та мухи, взимку — люті морози. Але це наш рідний край, і він приріс нам до серця. Чи так, Родіоне Родіоновичу?

Старий Орлов посміхнувся і підтакнув:

— Правду кажеш, голубе. Без тайги ми — наче риба без води. Вилізеш на гору і куди не глянеш — на південь чи на північ, на захід чи на схід — всюди краса. Ех, ліс, наш любий праліс! Це вам не гайочки, висаджені по шнурочку, підстрижені й шляхетні. Тут з кожної хащі дивляться на тебе сторіччя. І все одно наші ліси вічно молоді. Не дивно, що й людина тут почуває себе вічно молодою, хоч їй і пішов, скажімо, восьмий десяток.