Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Я тихо пішов понад берегом, наглядаючи нову зграю риб, і раптом помітив на протилежному боці якогось велетня у вивернутому кожусі. Коли придивився уважніше, в мене аж дух перехопило. Майже навпроти мене, за вісім-десять метрів, сидів ведмідь і жер рибину. Моя поява анітрохи не збентежила його, він ласував рибою далі. Тільки коли я зупинився прямо перед ним, звір замотав головою і став на всі чотири лапи. Почулося глухе ричання, і ведмідь повагом почвалав берегом.

У мене відразу відпало бажання ловити рибу, і я швиденько повернувся до табору. Але моя розповідь не оправила тут особливого враження, бо сибірські мисливці звикли до таких зустрічей з ведмедями.

Річечка була цікава і в іншому відношенні. Вечорами й ночами сюди сходилась усяка звірина, щоб напитись, а то й викупатись, і наші собаки весь час принюхувались, скавучали й гарчали. Щоб мати, нарешті, спокій, Чижов зачинив їх у палатці. Собаки трохи помовчали, а потім знову завели своє тоскне тріо. Якийсь із собак таки вислизнув з палатки і, тривожно гавкаючи, зник між деревами. За кілька хвилин його приклад наслідували й два інші. Незабаром біля річки зчинився підозрілий лемент, почулося ревіння.

Наше багаття вже майже погасло, і навколо запала темрява. Я поспішив до палатки, щоб узяти рушницю, а коли повертався, під ногами в мене прошмигнув якийсь звір. Через мить після цього на мене налетіло щось уже більше. Не встиг я отямитися, як мене повалив звір, майже на голову вищий за мене. Та це ж лось!

Не кращим було становище й моїх товаришів. Тамара голосно сміялася, ганяючись за кимось по палатці. Олег лежав на животі і волав: «Голова ж моя, голівонька!» А Старобор повзав по землі, намагаючись утримати якусь звірину, що пронизливо верещала.

Найбільшої халепи зазнав Чижов. Він хотів було забігти в палатку по рушницю, як щось стусонуло його в спину й підкинуло так, що він опинився зверху на палатці. Розпірки не витримали його ваги, і палатка завалилася.

Усе це відбулося швидко й несподівано. Не встигли ми опам'ятатися, як знову настала тиша. Тільки десь далеко валували собаки.

— Піймала, піймала! — закричала Тамара з палатки. — Але ж брикається…

Олег підхопився й кинувся до палатки. Та з поспіху в темряві наткнувся на вірьовку. Вона спружинила, і геолог відлетів назад з такою силою, що двічі перевернувся.

— Ху-х… — видихнув Олег, не в змозі вимовити й слова. Підвівся і вже повільніше зайшов до палатки. Це було так комічно, що я реготав до сліз. Тим часом Старобор з Єменкою теж подолали якусь звірину. В їх руках верещало дике порося. Воно кувікало й хрюкало, дриґало ногами, доки його не зв'язали, накинувши на голову спальний мішок.

Тамара у своїй палатці спіймала схоже на сарну оленятко мускусної породи. Воно тремтіло, виривалося, квилило й мекало.

— Куди його? — спитав Олег. — Воно тремтить з переляку.

— І не дивно, — сміявся Єменка, — ускочило просто в палатку, та ще й Тамара, мабуть, так його обняла, що мало не задушила. Куди його — потримаємо до ранку та й випустимо. Поросяти нам вистачить на два дні.

Тамара гладила перелякане оленя, намагаючись заспокоїти його. Випустити звірятко зараз не можна було, бо наші собаки ще й досі не повернулись і могли розірвати його. Отже, Тамарі довелося ночувати разом з нами.

Наші чотириногі волоцюги повернулися в табір, коли я вже засипав. їм дісталося від господарів, хоч кара була не суворою, бо собаки все-таки подбали про наш сніданок.

Ніч минула без пригод. Ранком ми випустили оленятко на волю. Та воно й не думало тікати. Тільки замекало і подріботіло собі помаленьку. Перед тим як зникнути між деревами, оленятко двічі зупинилося, оглядаючись, наче хотіло ще раз подивитися на дивовижних істот, які цілу ніч тримали його в полоні.

Після сніданку Єменка виїхав на гребінь височини і, оглянувши долину, показав рукою на південний схід, де сива смуга туману ще закривала обрій. Зійшло сонце, зняло сиву запону з небосхилу и відкрило темні обриси гір.

— Бачите, Олегу Андрійовичу, ото вдалині височіє Сурунган! — вигукнув Єменка. Геолог мовчки оглянув обрій, потім під'їхав до тунгуса й подав йому руку.

На цей мовчазний знак вдячності Єменка скромно відповів:

— Нема за що дякувати, адже ви ще нічого не знайшли. Та й дорога попереду довга.

По прямій до гір лишалося кілометрів двадцять п'ять — тридцять. Але така відстань була реальна тільки для птахів. На конях ми могли досягти Сурунгану тільки ввечері.